Ігор Грабович формулює висновок ще більш суворо: «Крос» Марини Вроди скидається на певний симптом: і герой картини, і, власне, кінематографічна ситуація свідчать про цілком залежну, пасивну, статево та гендерно невизначену обставину, в якій опинилася сучасна Україна».
Куди і навіщо біжимо? — це питання, здається, просто висіло у повітрі на початку президентської каденції Януковича ( Марина знімала фільм у 2010 році).
Популярний нині тренд роботи із непрофесійними акторами Марина впроваджувала ще у 2010-му: учительку фізкультури грає справжня шкільна вчителька, а дітей — звичайні підлітки.
Ще одна ознака того часу — брак грошей і бажання художньої свободи. Фільм «Крос» заявлений як ко-продукція України і Франції, проте бюджет картини становив всього 3,5 тисячі євро, більшість з яких — це гроші самої режисерки. У такий спосіб каннська перемога Марини стала своєрідним маніфестом незалежності художника. Не бажаючи втратити творчу свободу, і після нагороди, Марина не поспішала приймати робочі пропозиції у великих продюсерських проєктах.
За наступні роки у режисерів не вийшло настільки ж резонансних кінопроєктів. Але, схоже, це і не було їхньою метою. У 2014 році Марина Врода зняла драму «Равлики», а у 2015 році показала на фестивалі DOCUDAYS документальний фільм «Пінгвін». Ігор Стрембіцький у 2017 році презентував експериментальну документальну роботу «Вівчарі» у форматі VR.