У 1988-му художник звертається до християнських сюжетів, спершу він побачив в них картинку певного мультиплікаційного фільму чи опус іконописного наїву («Таємна вечеря»), а також виявляє інтерес до неоекспресіонізму («Страта»). Цей інтерес заявив про себе на повен голос вже наступного, 1989 року, під час роботи Голосія на пленері молодих українських митців у Седневі, як, наприклад, у картині «Монологи». Там він продовжив і свій християнський цикл, написавши такі роботи, як «Сплячі в Гефсиманському саду», «Оплакування», «Атіс», «Пасхальні ламентації», «Омовіння», витримані в стилі «нових диких», трохи менше – трансавангарду, і наповнені екзистенційними відголосками.
До седневського періоду, дуже короткого (травень-червень), але надзвичайно важливого і щедрого, належить і величне полотно Голосія «Жовта кімната». У ньому – квінтесенція потягу художника до оптики розсування закритих просторів (підкреслених, зокрема, картатою підлогою), і виходу за їх межі, що відчутна також у низці інших його робіт («На терасі», «Кімната», «Вихід до моря», «Благовіст» ), що досягає свого радикального вирішення за рахунок граничної живописної стихії, буквально експлозії, ще в одному великоформатному творі, написаному на рік пізніше, – «Вибухова хвиля жовтої кімнати». У Седневі він створив і картину «Ті, що біжать від грози», де, як і в «Жовтій кімнаті», проявила себе така наріжна риса творчого методу художника, увібрана ним з молоком постмодернізму, як цитатність історії мистецтв. У його трактуванні це мало характер не раціонального «музейного» дослідження, а скоріше якогось інтуїтивного, імпульсивного наскоку, живописного вояжу з натхнення. Картини Голосія взагалі несуть у собі потужний інстинкт руйнування основ, і це невипадково, оскільки народжувалися вони в епоху проголошеної «смерті живопису», але при цьому були не спроможні приховати природу живописного задоволення.