«В НАС ГОЛОС Є. МИ ГОЛОС МАЄМ». Натхненням проєкту став рядок з пісні GOLOS (2018 р.) української електрофолькової групи ONUKA, яка абсолютно точно передає силу голосу сьогоднішніх українців.
Сьогодні кожен українець — голос своєї країни, і цей голос — голос волі, сили, люті, болю, голос надії, правди, любові, відваги, незалежності та перемоги. Перемоги життя над смертю та світла над темрявою.

Право на голос — без страху, без сумнівів, стало одним зі стовпів цієї війни, де викривлення та маніпуляція фактами пропагандистів з російських ЗМІ та армії ботів пробиває дно, а від мовчання переважної більшості російських публічних діячів та інтелектуалів дзвенить у вухах. Голоси українців стали шаблею, що розсікає неправду, невігластво, лицемірство.

Голоси українців, що летять армадами наших захисників та захисниць з ЗСУ та ТрО, українців, які наодинці зустрічають окупантів на своєму подвір'ї, голоси тисяч, що виходять на мітинги у тимчасово окупованих містах. Наші сильні голоси лунають зі світових дипломатичних платформ та майданів європейських міст. Голоси українців об'єднуються у піснях, віршах, роботах митців та у вигадливому українському гуморі.
Голос є нашою силою, нашим правом, нашою волею.

Складовими проєкту стануть тексти літераторів та поезія, відеоролики, роботи ілюстраторів та художників, фотографії, музика та гумор.

Ми починаємо цей проєкт онлайн, щоб задокументувати голоси наших відважних українців та, коли прийде час, представити їх у просторі Українського Дому у великому виставковому проєкті.
Іван Васильович Гаврилюк працює в Українському Домі з квітня 1982 року, коли тут ще був Музей Леніна. Починав працювати черговим електриком, а сьогодні Іван Васильович очолює дільницю з ремонту та обслуговування електрообладнання.

Він — людина відома для всіх партнерів УД, з якими за ці роки були реалізовані масштабні виставки, концерти, конференції: «Усе зробимо» — коронна фраза Івана Васильовича на всі наші творчі та технічні запити.
Коли російські війська прийшли з війною в Україну наш головний електрик став тією людиною, яка разом із нашим охоронцем Юрієм Любаченко виступила вартовими безпеки національного центру.

Іван Васильович тримає свій фронт з першого дня війни.

Щодня ми отримували текстові заспокійливі повідомлення від нашого «світловика» у спільному чаті працівників УД, а з 13 березня наш дорогий Іван Васильович почав присилати вранішні «войси», з яких починався кожен день усіх співробітників УД.
Банальність зла

Документальний фільм «Окупант. Війна і мир у телефоні російського солдата», створений журналістом-розслідувачем Михайлом Ткачом на основі відео з телефону взятого в полон російського солдата, яке потрапило у розпорядження «Української правди».
«Це історія про життя лейтенанта Юрія Шалаєва, випускника "Московского высшего командного училища", командира мотострілецького взводу військової частини 71718 (з дислокацією в Чечні), представника еліти російської піхоти. Про те, як він жив та служив у Росії до початку "військової спецоперації". Як приїхав в Україну воювати. І як, зрештою, війна закінчилась для нього полоном. Ця історія — посібник для усіх наступників кремлівського курсанта Шалаєва. Як, у кращому випадку, складається доля тих, хто стає окупантом», — зазначено в описі фільму на youtube-каналі «Української правди».
«Українська правда». Автор: Михайло Ткач
«Україна перемогла!» — фраза, яка розлетілася світом по завершенню Євробачення та стала передвістям більшої перемоги, на яку усі ми так чекаємо — перемогу України у війні.
«Help Ukraine, Mariupol, help Azovstal! Right now!» — слова Олега Псюка з Kalush Orchestra, що були сказані співаком на фінальному виступі Євробачення, повернули фокус європейців до воєнної дійсності України, до загрози, що стоїть російськими танками на кордонах Європи. До страшної гуманітарної кризи, у якій опинилися українські цивільні та воїни, що знаходяться в оточенні на заводі «Азовсталь».

Після звернення фронтмена Kalush Orchestra до світової спільноти про допомогу Україні, різко зросла кількість запитів у Google за словами Маріуполь та Азовсталь.
Цей заклик міг стати причиною дискваліфікації гурту, адже за правилами конкурсу жодні політичні вислови не допускаються, але цей меседж було визнано журі як гуманітарне звернення.
Ілюстрація: @bright_arts
Це звернення було посилено хвилею постів у соціальних мережах з гештеґами extraction_the_military_of_mariupol та #extraction_the_military_of_azovstal, артроботами від українських митців, як ця промовиста ілюстрація Ярослави bright_arts, що посилили меседж Kalush Orchestra про необхідність негайного надання допомоги людям, що перебувають на «Азовсталі».
Сумніви, які лунали у соціальних мережах щодо доцільності участі на пісенному конкурсі України під час війни, крім особистих розумінь моральності та етичності дописувачів, говорять про низький рівень оцінки людьми вагомості сили голосу культури та потенціалу так званої "м'якої сили". За час війни сили культурної спільноти були спрямовані на інформування світових культурних інституцій щодо війни та інструментів інформаційної маніпуляції, які використовує російська сторона на рівні зі зброєю масового ураження, застосовуючи власну культуру як інструмент пропаганди. Зусилля українських діячів культурної та креативної сфер були спрямовані на важливості імплементації закордонними колегами #CulturalSanctions — зупинення співпраці з російськими інституціями та окремими діячами до повного виведення військ та деокупаціі українських територій, а також на фокусуванні уваги на українській культурі та меседжах, які вона несе світові.
Перемога Kalush Orchestra на Євробаченні стала подією, що не тільки підзарядила та надихнула українців, а і спрацювала як потужний інформаційний привід, який знову повернув увагу громадян різних країн до війни в Україні, яка боронить європейський світ від російської воєнної навали.
«Русский военный корабль, иди нах*й»
Фраза, яка стала гаслом незламного спротиву кожного українця російській воєнній навалі. Вона лунала з дипломатичних майданчиків вищих рангів, на мітингах на підтримку України по всьому світу та в сюжетах світових ЗМІ. Промовив її прикордонник Роман Грибов у відповідь російському воєнному кораблю, який здійснив напад на український острів Зміїний. Внаслідок російського вторгнення частина українських моряків з острова Зміїний загинули, частина була взята в полон — їх обміняли на російських військових.

Фото: SKYPIX DRONE SHOWS
Наприкінці березня прикордонник Роман Грибов повернувся до рідного дому, до Черкащини, про що повідомив голова Черкаської ОВА Ігор Табурець.

1 березня українська компанія Skypix drone shows опублікувала у себе на сторінці у соцмережах фотографію світлового перформансу, на якій навколо Батьківщини-матері дронами утворили напис у повітрі з фразою-відповіддю російському кораблю.
У середині квітня, по завершенню конкурсу ескізів, Укрпошта ввела в обіг марку із фразою-відповіддю російському кораблю.

У голосуванні, з близько 500 варіантів, переміг ескіз Бориса Гроха. Укрпошта випустила марку мільйонним тиражем у двох номіналах, для внутрішніх та закордонних відправлень.

Фото: Укрпошта
За всі ці дні війни письменник Андрій Любка написав багато текстів, що надихали, викривали, смішили, але ми хочемо поділитися та зафіксувати один з перших його текстів, написаних ще на початку війни.

Письменник звертає увагу на метафізичну природу вчинків українців, в яких прокинулася справжня сила рідної землі та пращурів
Я дивлюся на всі ці відео з різних куточків України — і в мене відчуття дежавю.
Ніби я цих людей уже десь бачив, впізнаю їхні риси обличчя, профілі, характерні погляди. Господи, таке відчуття, ніби прокинулося щось древнє й говорить через нас.

Подивіться на цих людей! Це ж ожили наші найглибші архетипи княжої дружини, козацького війська, захисників УНР, воїнів УПА. Які прекрасні, сильні, відкриті обличчя! Такі справжні українці, наче вийшли зі сторінок хрестоматій, безстрашні та ще й насмішкуваті.
Подивіться на нашу армію, невже ви не впізнаєте тих козаків, що пишуть листа турецькому султану? В ефірі мат-перемат, прокльони й жарти, це військо вільних людей, що воюють з власної волі! Військо запорозьке, яке саме собі вибирає отамана і має гідність; це не якесь там гарматне м'ясо командирів, а злі і рішучі люди, особистості, козарлюги!
Та й не лише військо - гляньте на наших цивільних: сміються смерті в лице, голіруч зупиняють ворожі танки! Ви бачили відео, як сільською вулицею йдуть мужики й, галайкаючи, проганяють російську військову техніку? Без зброї! У мішкуватому одязі, втомлені, змучені, але йдуть ватагою і перед ними відступає ворог.
Це ж ці наші розчаровані владою люди, вічно з бомжацькими зарплатими й пенсіями, без особливих перспектив і трьох вищих освіт, але як вони розкрилися, коли зайда ступив на їхню землю!
Ми переживаємо мить просвітлення, бачимо свою країну й народ, мов через рентген. Бачимо справжню сутність, те, що й робить нас українцями.
Це ж розсварені Кайдаші, які в момент істини змогли помирится і гуртом б'ють чорта. Оці баби Параски й Палажки, які йдуть до автоматників і не можуть зупинитися, бо в них рот не закривається від лайки й прокльонів. Вони не те що не бояться, вони самі лякають!

Навіть тих, хто ніколи особливо себе патріотом не вважав. Вона, ця древня сила, просто виходить, просвічується через нас сьогодні. Бо це мить абсолютного єднання, коли і малий і великий об'єднуються перед навалою хана Батия.

Такого єднання не було під час Майданів, бо тоді ми були розділені політично, а ще частина взагалі байдужо спостерігала. Нині байдужих нема, піднялися навіть ті, що вічно плювали собі під ноги й махали зневажливо рукою: мовляв, і так нічого не зміниться.
Ворог ступив на нашу землю й розбудив не просто людей, а розбудив силу, що робить нас нами. Силу нашої землі і всіх поколінь пращурів, які в ній лежать.
Мить істини.
Кухонна шафа та керамічний півник, який стоїть на ній зверху, на стіні зруйнованого будинку в Бородянці стали взірцем стійкості України.

Про природу формування символів та їх зміст говорить релігієзнавець Ігор Козловський: «Ми не можемо нав'язати символ — символ народжується, і він народжується як рослина — знизу, з цього насіння яке впало на землю, чи з кров'ю впало на землю, з мріями народними, тоді воно вростає в символ. [...] В українській міфологічній традиції є певні рослини, які є символами чогось, або наприклад три птаха, три великих птаха, які наскрізь проходять через усе фактичне, міфологічне життя українського народу. Це птах, який живе вночі, це символ ночі, шаманський птах — це ворон, крук. Це денна птиця — сокіл, і нарешті птах-прикордонник — півень, коли він на межі, його спів (треті півні) руйнує ніч і повертає на день. Звичайний птах, але в цей момент він є символ переходу з одного в інший світ».
Спочатку у керамічному півні знавці впізнали твір українського майстра художньої кераміки Прокопа Бідасюка. Художник працював на Васильківському майоліковому заводі, створюючи вази, посуд тощо. Та буквально за тиждень, галерист Павло Гудімов опублікував повідомлення з уточненням від директорки музею Людмили Строкової, що сталася помилка і авторство було визначено неправильно, насправді півник зроблений художником Валерієм Протор'євим. Роботи обох митців зберігаються у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва.

Під час візиту в Україну Прем'єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона та його прогулянки Києвом разом із Президентом Володимиром Зеленським, харківська художниця Лера Полянскова презентувала їм півників Валерія Протор'єва. Тепер пан Борис має вельми промовистий подарунок з України.

Наразі легендарна шафка з Бородянки була демонтована співробітниками ДСНС, вона стане експонатом Музею Революції Гідності, з дозволу власниці квартири Надії Сватко.
Пісня про турецький безпілотник Bayraktar, авторства кадрового військового Тараса Боровика, миттєво отримала народне визнання.

Як каже автор, задачу перед собою ставив створити простий мотив, який легко запам'ятовується, а у слова закласти патріотичний меседж.
Антон Логов працює над новою картиною
Художник Антон Логов, перейшовши зі звичної для себе абстракції до фігуративу, «документує» воєнне сьогодення України.

Антон працює щодня:
«Зараз відбувається історична боротьба за мою землю і майбутнє. Що може бути важливішим?
Тому я повністю зосереджений на виборюванні Україною своєї незалежності, на положенні її в Світі. Зараз вирішальною може бути кожна хвилина. Не можна нічого проґавити», — пояснює художник у своєму коментарі, опублікованому галереєю Rymi.
У своїй «воєнній» серії робіт художниця Альбіна Ялоза пробирається через зрозумілі кожній та кожному українці/-цю щоденні емоційні сплески, вибудовуючи внутрішній стрижень — незламну стійкість.

Художниця говорить до болісного сьогодення мовою сакрального мистецтва, символи якого надзвичайно влучно резонують з ним.

Від Бога і до Бога в кожному.
Перші тижні війни багато українців зверталися до росіян, починаючи від друзів та родичів і закінчуючи своїми підписниками у соцмережах та незнайомцями з коментарів, щоб розповісти їм правду про війну в Україні. Здебільшого ці спроби наштовхувалися на стіну несприйняття. Запис телефонної розмови українця Міши Кацуріна, ресторатора та блогера, своєму батькові з Нижнього Новгорода, який не вірив синові, вразив багатьох.

Міша виклав цю телефонну розмову на сайті «Папа, поверь» зі скриптом від себе та закликом розмовляти зі своїми родичами росіянами, зберігати спокій, щоб ви не чули у відповідь, адже правда на вашому боці: «Буде складно, нам не віритимуть, буде ненависть. Але брехня не встоїть перед правдою», — вважає Кацурін.
Цинічна, гостра, зла, бо актуальна — серія робіт 3 world war художника Ігоря Гусєва, що відлунює воєнне сьогодення через призму концептуального бачення митця.

«Прикольність» художньої мови не маскує дійсність, не заколисує глядача, але дає можливість видихнути та скинути напругу.
«Паляниця» — проєкт Жанни Кадирової, який був реалізований художницею в селі Закарпаття, куди вона евакуювалася з Києва та працювала як частина резиденції «Асортиментна кімната».

«Паляниця означає хліб. У класичному розумінні, це великий круглий хліб, випечений у печі. На початку війни, яку Росія розв'язала проти України, слово «паляниця» стало символом, оскільки російські окупанти не можуть його правильно вимовляти. Це [слово] стало шиболет, що дозволило безпомилково відрізняти друга від ворога», — пояснює художниця у своєму дописі.
Усі об'єкти зроблені з річкового каміння, яке художниця знайшла в околицях закарпатського села. Гроші від продажу робіт Жанна планує переказати волонтерським організаціям та спрямувати на потреби київської ТрО.

«Перші 2 тижні війни мені здавалося, що мистецтво — це сон, що всі двадцять років мого професійного життя — це лише те, що я бачила у сні, що мистецтво абсолютно безсиле й ефемерне в порівнянні з нещадною військовою машиною, що руйнує мирні міста та людські життя. Тепер я вже так не думаю: я бачу, що кожен художній жест робить нас видимими і робить наш голос почутим!» — зазначає Жанна Кадирова.

З 20 квітня по 30 червня Galleria Continua представляє проєкт Жанни Кадирової «Паляниця» у Венеції в Riva San Biasio.
Музикант Денис Карачевцев разом з фотографом Олександром Осиповим почали музичний діалог із Харковом — Денис грає на віолончелі на вулицях розбитого обстрілами міста, а Олександр фільмує цей музичний перформанс.

«Для мене важливість саме цього проєкту була в тому, щоб не боятися. Люди не повинні боятися, вони мають робити те, що можуть для підтримки країни та своїх людей», — розповів музикант журналістам Суспільне.Харків.
На цьому відео ми бачимо, як Денис Карачевцев виконує фрагмент сюїти Баха біля зруйнованої будівлі облуправління поліції, а до цього, 21 березня, Денис виконав гімн України біля стін університету мистецтв:

«Одразу після виходу першого відео із гімном мені одразу написали кілька людей з таким відгуком, що вони вже забули, як може звучати жива музика, і їм це дуже потрібно для їхнього психологічного стану та задля того, щоб повертатися до ясного розуму та якоїсь психологічної рівноваги. Моя концепція в тому, що я роблю те, що можу зробити на цю мить, у місці, де я перебуваю», — зазначив харків'янин Денис Карачевцев в інтерв'ю Суспільне.Харків.
На своїй сторінці в інстаграм (@kharkovcellist) музикант запустив збір коштів на гуманітарну допомогу постраждалим та відновлення архітектури міста Харкова. На допис Денис Карачевцев вже відреагували світові ЗМІ, зробивши сюжети про музичний проєкт харків'ян, а всесвітньо відомий віолончеліст Йо Йо Ма поділився відео харківського музиканта із закликом про допомогу місту.

«Я щиро люблю та шаную своє мiсто, що зараз героїчно переживає війну. Вірю що ми можемо допомогти, і коли настане мир, ми відбудуємо наше місто і нашу країну», — пише Денис Карачевцев на своїй сторінці в Instagram.

Автори проєкту:
Cello: Денис Карачевцев
Camera: Oleksandr Osipov Photography
Donate: https://kharkivhelp.com.ua/
27 лютого Андрій Хливнюк, фронтмен гурту Бумбокс, виклав на своїй Instagram сторінці акапельну версію «Ой у лузі червона калина…» у власному виконанні. Проникливе та потужне звучання, підкреслене атмосферою безлюдної Софіївської площі Києва, точно передало відчуття сили кожного окремого українця, готового без вагань боронити свою країну.
Нова актуальність гімну Українських січових стрільців у сьогоднішніх воєнних реаліях, характер виконання Хливнюка запустило цілу музичну хвилю, що підняла бойовий дух і через музику привернула ще більше уваги світу до війни в Україні.
Так, популярний YouTube-блогер The Kiffness зробив ремікс на пісню «Ой у лузі червона калина» у виконанні Андрія Хливнюка, а всі доходи від пісні музикант спрямовує на допомогу ЗСУ. Лише за перший день пісня отримала понад $7000 роялті від Facebook, Bandcamp і Youtube.
Опівночі з 7 на 8 квітня Pink Floyd випустили пісню Hey Hey Rise Up на підтримку народу України.

У треку використано вокал Андрія Хливнюка з його посту в Instagram, на якому він на Софійській площі в Києві співає українську народну пісню «Ой, у лузі червона калина». Назву треку Pink Floyd взято з останнього рядка пісні, а саме рядок «Гей-гей, розвеселимо».

«Я побачив це неймовірне відео в Instagram, де він стоїть на площі в Києві з цією прекрасною золотоверхою церквою і співає в тиші міста, де через війну немає транспорту та фонового шуму. Це був потужний момент, який викликав у мене бажання покласти його на музику», — ділиться враженнями Девід Гілмор.
Під час роботи над треком, Андрій відновлювався після поранення, яке він отримав під час виконання бойового завдання разом з Силами територіальної оборони, до яких став на початку війни.

Розповідаючи про свої сподівання щодо треку, Девід Гілмор каже: «Я сподіваюся, що він отримає широку підтримку та розголос. Ми хочемо зібрати кошти і підняти моральний дух. Ми хочемо продемонструвати нашу підтримку Україні і таким чином показати, що більшість світу вважає абсолютно неправильним вторгнення супердержави в незалежну демократичну країну, якою є Україна».

В ілюстрації до треку зображено національну квітку України — соняшник від кубинського художника Yosan Leon. Обкладинка синглу є прямим посилання до слів української жінки з Генічеська, відео з якою облетіло світ, де вона казала російським солдатам покласти у кишені насіння соняшника, щоб коли вони ляжуть в землю, хоч виросли соняшники.
Журналіст, головний редактор «Бабеля» Євген Спірін опублікував вірш від імені Києва, що потерпає від російських бомб, а знімальна команда озвучила та зробила відео на його поезію.

«Цікаво, чи зможу я його колись сам прочитати? Бо поки шо не дуже можу. Я писав його в самий важкий день і хотів, що б люди знали, що їх місто їх чекає і дочекається», — коментує відео Євген Спірін на своїй сторінці у Facebook.

Редакція «Бабеля» зазначає у своїй публікації у соціальних мережах, що «Женя не корінний киянин — через війну з росією у 2014-му він приїхав у місто з рідного Луганська».
Вірш: Євген Спірін
Режисер: Олексій Тараненко
Войсовер: Віталій Салій
Субтитри та переклад: Студія перекладу «Мій дракон»
Відео: Роман Пашковський, #Kinodopomoha, UKRAINE by DRONE
Корекція кольору: Роман Зінаєнков
Дизайн #warchanged: Саша Самовюк
PR: Ганна Бешкенадзе
Продюсер: Андрій Корнієнко
Художник Денис Метелін з перши дні війни на волонтерських засадах займався різанням та зварюванням протитанкових їжаків та шипів, допомогою на розподільчому гуманітарному пункті, а коли зміг повернутися до майстерні, ініціював на своїй сторінці в Instagram благодійний продаж робіт Buy art save lives. 50% від вартості картин художник спрямовує на допомогу ЗСУ та гуманітарні потреби.
З потужним спічем до росіян звернувся і українець Володимир Кличко, один з найтитулованіших та найкращих бійців в історії боксу.

Інформаційний фронт став ще одним запеклим полем бою за Україну — за правду, в потужному шквалі фейків, за розставлення ключових історичних та культурних акцентів, за формування спільної мови та єдиного наративу щодо воєнного вторгнення російських військ в Україну.
У своїй воєнній серії робіт #summer2050 художниця Маріко Гельман вдається до футурологічних прогнозувань недалекого майбутнього сусідньої держави, яка стала на шлях невиправданої війни, тероризму та самоізоляціонизму.

«Проєкт #summer2050 я розпочала в середині січня 2021, коли я все частіше почала зустрічати наративів про методички, системний підхід до «денацифікації», спроби інституалізувати агресію в публічному просторі як акт «визволення». Як людина математичного складу реагування на актуальний політичний дискурс, я пропоную свою версію методички, яка скоро знадобиться ворогу для підняття економіки з колін. В методичці #summer2050 можна ознайомитись з візуальними звітами від Міністерства закордонних справ рф, Міністерства праці та соціального захисту, Федеральної агенції рибогосподарства, Міністерства енергетики, Міністерства охорони здоров'я і т.д.», — коментує художниця.

Маріко Гельман у серії #summer2050 практично відмовилась від кольору, сконцентрувавшись виключно на лаконічності меседжу, для посилення власної художньої ідеї. Інструкції-послання для народу від міністерств різних спрямувань виглядають переконливо — повернення до архаїчних форм, як нагадування, що все це вже було і ще буде. Історія циклічна, особливо, якщо не хочеш вчити її уроки. Обраний художницею шрифт доречно підкреслює «скрепність» шляху, яким прямує країни-агресора у «світле майбутнє».
Українські жінки неймовірні!

«Возьмите семечки и положите сырыми, чтоб хоть подсолнухи росли когда вы здесь ляжете», — так українка на своїй землі, в Генічеську, зустріла російських окупантів. Її сміливість та дотепність підкорила та надихнула на супротив багатьох українців.
«Это Конотоп. Тут каждая вторая женщина — это ведьма», — коли через тебе говорить сама земля, слова ллються самі.

З конотопськими відьмами краще не жартувати, вони своїх обіцянок тримаються.
Слухаєш і чуєш — кара прийде.

«В країні війна, всім важко, і коли здається, що вже навіть молитви не допомагають, саме час вдатись до прадавніх методів наближення Перемоги. Важко визначити, що це саме: заговір, ворожіння, чи навіть прокляття. Але слово і думка точно працюють, коли ти знаєш, що за тобою Правда і Сила твоєї Землі» — каже Ліля Лилик, авторка ідеї і голос, який ми чуємо у «Карі.22».

У мирний час Ліля — креативна директорка, а в час війни — потік сили, що шепотом слів лине до цілі.

Магічний звук зробив Міхей Мєдвєдєв Джельсоміно, анімація — Юрій Мотрич, ілюстрації — Інна Руда, ідея і шепіт — Ліля Лилик.
Вартість грошей…

Ці «гроші» є спільною роботою двох авторів — Нестора Озерянського та Юлії Івакіної, — і є критикою європейської кволості щодо впровадження санкцій проти Росії, що коштує українця життя. Докір за небажання визнавати масштаби реальної загрози що несе російське воєнне вторгнення на територію України для усієї Європи.

Ці зволікання виглядають цинічно абсурдно на фоні ядерного тероризму та масштабних воєнних злочинів, до яких вдається російська сторона.
При створенні «грошей», авторами були використані фотографії вбитих українців та зруйнованих цивільних об'єктів з Бучі.
Це фотографія Михайла Палінчака, яка була зроблена ним 20 квітня 2022 року у звільненому від російських окупантів селі Ягідне, Чернігівська область, Україна.
«Владислав, 17 років, учень 11 класу, разом з більш ніж 300 односельчанами майже місяць (28 днів) провів у підвалі початкової школи селища Ягідне, Чернігівської області, яке було окуповано російськими військами. Їх по декілька днів не випускали навіть в туалет. Люди непритомніли без кисню та навіть вмирали. 11-12 людей загинуло просто в підвалі. Ці смерті люди фіксували на стінах поруч з дверима підвалу. На цих же дверях вели календар свого ув'язнення де написано «31 — наші прийшли», — коментує знімок фотограф Михайло Палінчак.
Заквітнені кістки, хребет, ребра. У новій керамічній серії робіт Kinder Album «The Bones» тісно переплітаються життя та смерть — єдність буття.

Земля приймає...
Подих часу

Тростянець, квітень 2022. Так виглядає сьогодні робота скульптора Олександра Дяченка «Дівчинка з черепахою», виконана з дуба на першому симпозіумі у серпні-вересні 1986 року, ініціаторами якого були скульптор Юлій Сінкевич та тодішній мер Тростянця Микола Мельник.
Джерело фото: Дмитро Живицький
Відкриті для ока художниці Ave тонкі пласти дійсності дозволяють їй говорити мовою символів, архетипів, наводити неочевидні візуальні паралелі у своїх роботах. Її графіка складається в об'ємну, багатошарову мапу воєнних дій, що точаться у декількох світах.
Композиторка Яна Шлябанська та її «Птахи», що співають «на піку тиші і гучності, на межі пташиних і людських голосів».
Звукова робота була створена Яною Шлябанською для виставки художниці Дар'ї Кольцової «Я лише хочу знати, чи будемо ми тими, ким ми є, коли закінчиться біль», що зараз експонується у французькому артпросторі Le ravitaillement.
Російська посівна компанія у роботах художника Дениса Шиманського. Потужна українська обрядова культура, яка пов'язана зі жнивами — це більше ніж формалізована народна традиція, це практика поваги до землі, життя, що вона народжує. Наші женці були пробуджені ще на сході сонця, 24 лютого з першими ракетами.
Косовиця почалась.
Коси наточені — зерна зла не проростуть, скільки не тягни руку.
#львівськийщоденник художниці Влади Ралко про неспинні трансформації нашого сприйняття жахів війни та невідворотні зміни, що вони чинять з кожним.

Не дивлячись на те, що публічний #львівськийщоденник Влади — фіксація власних станів, вони до крику співзвучні багатьом, хто свідчить цю війну своїми життями, болем втрат, своєю боротьбою та своїми голосами.

Назва сьогоднішнього щоденника — це зазначення локації, де переживає війну художниця після евакуації з Києва.

Львівський щоденник продовжує цикл, який почала художниця ще у 2013 році у «Київському щоденнику», говорячи про Революцію Гідності та війну на Донбасі.
Поетичне нагадування від Анастасії Конюшкевич — слова, що закарбовуються у серці…
Колаж: Анастасія Конюшкевич (фото з Pinterest)
Війна багато чого змінила у світосприйнятті українців. З кожною втратою поле для компромісів стає все вужчим. Ілюстраторка Женя Полосіна ділиться своїми спостереженнями про власні зміни, зафіксованими під час розмови з британським журналістом:

«Сьогодні ми розмовляли з журналістом з Британії, питав про ілюстрацію і війну, ми відповідали, все було ок. В кінці він поцікавився чи є якийсь стейтмент, який нам би хотілося від себе сказати? І я спочатку розгубилася, подумала, що мені взагалі багато чого хочеться сказати і про українську автономну культуру, і про аутентичність, і про історію. А сказала про зброю.

Я цілком розумію, що в 21 сторіччі, в Європі, де люди вже роками звикли жити в демократії та спокої — дуже важко з будь-якими навколомілітарними ідеями. Ще 56 днів тому я теж відчувала страшний дискомфорт від розмов про озброєння. Мене лякали паради техніки, я не приймала ідеї "військових вирішень конфліктів", я вірила, що все треба вирішувати дипломатичним шляхом, що людське життя — найважливіше і треба домовлятися. Я все ще вірю.

Але, сука, це не працює, чуваки! Як не працює сісти і поговорити з терористом. Якою пафосною б ця аналогія не звучала.

Домовитися про що? Компроміс який? Щоб частина моєї країни стала окупованою, а всі чоловіки призивного віку — мертвими? На яку, хоч приблизно, вимогу ми можемо погодитися? Запропонуйте мені. Що, окрім боротися із зброєю в руках, ми можемо робити? Агресор прийшов на територію моєї країни, вбиває людей та диктує вимоги. Єдиний спосіб це закінчити — перемогти його на полі бою. І те, що це тепер мої думки, наша реальність, що це єдиний вихід — за це я ненавиджу Росію ще дужче. За те, що «мейк лав нот вор» для мене зараз звучить як знущання. Бо ми не можемо «припинити війну», як не може жертва, яку гвалтують, «зупинити насилля».

Нас спитали: чи зупиниться путін на Донбасі? Херсон, Ізюм та Енергодар — не Донбас, вони вже не зупиняються. І єдине, що можна зробити — допомогти Україні перемогти. І зробити це, бл*ть, можна зброєю».
Художник Данііл Немировський зустрів повномасштабне вторгнення російських військ у рідному Маріуполі, з якого митцю вдалося вибратися після кількох тижнів перебування під нескінченними обстрілами в інформаційній ізоляції.

Зараз, знаходячись у відносній безпеці, Данііл регулярно проводить благодійні продажі своїх робіт на сторінці Instagram, усі гроші з яких перераховує на підтримки ЗСУ та сил спеціального призначення. Говорить про рідний Маріуполь, його мешканців та захисників, які знаходяться в оточенні російських окупантів.

Свою роботу «Люди. Діти» (2022) художник присвячує командиру полку «Азов» Прокопенку Денису Геннадійовичу, виконувачу обов'язки командира 36-ї окремої бригади морської піхоти Волинському Сергію Ярославовичу, очільнику патрульної поліції міста Маріуполь Вершиніну Михайлу Олександровичу та людям Приазов'я.
Слово — зброя. Слово — ліки. Вірші Данила Галика, засновника фанкового музичного гурту Blooms Corda, одночасно і те, і інше. Бо точно в ціль, і точно з серця.
Серія робіт художника Міті Фєнічкіна Black holes (black halls).

«Російські війська продовжують бомбардувати житлові квартали в українських містах. Тисячі мирних жителів були вбиті, ще тисячі ніколи не повернуться додому. Там, де раніше були вікна квартир, тепер чорні діри. Де був дім, там було життя», — коментую свою серію робіт Мітя Фєнічкін.
«Знают взрослые и дети новые приметы. Если серый лает, то летят ракеты»

Ці слова написані шестирічним Левом, який намагається вижити в Маріуполі, на території Азовсталі, разом із іншими людьми, що стали заручниками війни. А сірий — це песик, що до них прибився та став місцевим сигналом протиповітряної тривоги.

Фото зроблене українським воїном «Азову» Іллею Трищенком, що разом із побратимами боронить місто Маріуполь від російських окупантів.
Роботи Ольги Трегубової, які були зроблені художницею після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Про відчуття, які ми переживаємо, про те, що ми бачимо з вікон та по телебаченню, про те, чого ми не хотіли б бачити та відчувати: «Дуже дивний стан: з одного боку хочеться щось створювати, а з іншого — це все здається до смішного недоречним», — зазначає художниця.

Свої роботи Ольга Трегубова пропонує обміняти усім охочим на донат українській армії: «Я вирішила установити нижній поріг донату, адже ці роботи для мене дуже емоційні і цінні», — пише художниця, на своїй сторінці у Facebook, де можна ознайомитися із подробицями благодійної ініціативи Ольги.
Ілюстраторка Кейт Логвиненко у своїй серії робіт «Лінія Фронту» про внесок кожного українця, хто діє зі свого місця задля спільної перемоги. Художниця так коментує свою серію: «Це серія ілюстрацій, які я зробила у перший місяць війни. Вони показують, як далеко фронт виходить за межі фактичної лінії фронту через різні ролі, які ми граємо. Від відважних в окопах до лютих з темряви кіберфронту, від відданих волонтерів, медичних працівників і батьків-героїв до шукачів світла, які це роблять через журналістику, та хроністів нашого часу — художників.
Ми всі маємо своє місце і боремося в одній боротьбі!
»
Це фотографія Олексія Фурмана, на якій 76-річний Володимир Тихонов відкриває двері свого гаража з чисельними кульовими отворами.
28 квітня 2022 року, селищі Загальці, Україна.

Photo: Alexey Furman on assignment for @gettyimages
Воєнні міста України у живописі Нати Левітасової, де колір — це не стільки про життя, скільки про пам'ять та надію, на які так хочеться спиратись.
По всій Україні зміцнюють пам'ятки культури, які знаходяться у публічному просторі.

Скульптури, пам'ятники, вітражі закривають вогнетривкою тканиною, мішками та щитами, окремі об'єкти демонтують. Це не захистить їх від прямого попадання снаряду, але дозволить убезпечити від руйнації, що може нанести потужна ударна хвиля від вибуху.

Фото київських «укріплень» — Anton Orehov, special for DTF Magazine.
Пам’ятник Богдану Хмельницькому
Пам’ятник Данте Аліг’єрі
Вітражі Фунікулеру
Вітражі Фунікулеру
Фонтан Самсон
Пам’ятник Ярославу Мудрому
Пам’ятник княгині Ользі
Пам’ятник Михайлу Грушевському
Пам’ятник Миколі Лисенку
Пам’ятник Петру Сагайдачному
Пам’ятник Петру Сагайдачному
Пам’ятник Володимиру Великому
Супротив та відвага, як спосіб вибрати життя — гідне і на своїй землі.
Ілюстратор Олег Грищенко (Pictoric) — про війну в Україні.
Два світи — воєнний та умовно мирний, як бутність життя в України, в серії робіт Інги Леві «Подвійна експозиція». Що це — контраст та протиставлення, або ж діалог та перегукування? Певно, що і перше, і друге.

У 2022 році, стоншення грані між цими двома реальностями відбулося не тільки у фізичному вимірі, чи географічному просторі, де з 2014 року чітко трималось розмежуванням на фронтові та мирні регіони України, а й у життях всіх українців. Нестепна крихкість безпеки оселилася всюди, та страх швидко конвертувався у лють та дію.