Війна багато чого змінила у світосприйнятті українців. З кожною втратою поле для компромісів стає все вужчим. Ілюстраторка
Женя Полосіна ділиться своїми спостереженнями про власні зміни, зафіксованими під час розмови з британським журналістом:
«Сьогодні ми розмовляли з журналістом з Британії, питав про ілюстрацію і війну, ми відповідали, все було ок. В кінці він поцікавився чи є якийсь стейтмент, який нам би хотілося від себе сказати? І я спочатку розгубилася, подумала, що мені взагалі багато чого хочеться сказати і про українську автономну культуру, і про аутентичність, і про історію. А сказала про зброю.
Я цілком розумію, що в 21 сторіччі, в Європі, де люди вже роками звикли жити в демократії та спокої — дуже важко з будь-якими навколомілітарними ідеями. Ще 56 днів тому я теж відчувала страшний дискомфорт від розмов про озброєння. Мене лякали паради техніки, я не приймала ідеї "військових вирішень конфліктів", я вірила, що все треба вирішувати дипломатичним шляхом, що людське життя — найважливіше і треба домовлятися. Я все ще вірю.
Але, сука, це не працює, чуваки! Як не працює сісти і поговорити з терористом. Якою пафосною б ця аналогія не звучала.
Домовитися про що? Компроміс який? Щоб частина моєї країни стала окупованою, а всі чоловіки призивного віку — мертвими? На яку, хоч приблизно, вимогу ми можемо погодитися? Запропонуйте мені. Що, окрім боротися із зброєю в руках, ми можемо робити? Агресор прийшов на територію моєї країни, вбиває людей та диктує вимоги. Єдиний спосіб це закінчити — перемогти його на полі бою. І те, що це тепер мої думки, наша реальність, що це єдиний вихід — за це я ненавиджу Росію ще дужче. За те, що «мейк лав нот вор» для мене зараз звучить як знущання. Бо ми не можемо «припинити війну», як не може жертва, яку гвалтують, «зупинити насилля».
Нас спитали: чи зупиниться путін на Донбасі? Херсон, Ізюм та Енергодар — не Донбас, вони вже не зупиняються. І єдине, що можна зробити — допомогти Україні перемогти. І зробити це, бл*ть, можна зброєю».