Михайло Бойчук. Школа і стиль
Вродливий, харизматичний, ідейний. Талановитий маляр, реставратор і педагог Михайло Бойчук залишив по собі мало творів, і ціле явище в історії мистецтва — національну школу монументального мистецтва «бойчукізм». Єдиний «західняк» серед професури створеної 1917 року в Києві Української академії мистецтва. Єдиний його гріх перед радянською владою — не перейшов на засади соцреалізму, за нього й поплатився життям — розстріляний у 1937-му.
Михайло Бойчук. Автопортрет.
Українське мистецтво початку ХХ століття було строкатим, вільним і експериментальним. В одному часопросторі творили Олександр Мурашко і Олександра Екстер, Георгій Нарбут і Олександр Богомазов, Михайло Бойчук і Федір Кричевський, Василь Єрмілов і Василь Кричевський, Всеволод Максимович і Михайло Жук, Марія Синякова і Анатоль Петрицький: кубізм, футуризм, абстракціонізм, реалізм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм — на зламі століть художники ніби взялися наново перевинаходити мистецтво. Але Бойчук відмовлявся скидати класиків «з пароплава сучасності», вважав, що в історії мистецтва є стільки неймовірних ідей, високої майстерності, краси і гармонії, що в сучасне мистецтво треба взяти всі найкращі здобутки попередників. Михайло Бойчук (1882-1937) пройшов різні мистецькі школи: починав вчитися у Львові у Юліана Панькевича, півроку вчився в приватній школі у Відні, закінчив Краківську академію мистецтв, далі півроку в Мюнхені і — до Парижа, який у 1900-1930-і роки був центром мистецьких пошуків і ареною найсміливіших експериментів. У Парижі була добре розвинена виставкова культура, жвава арт-критика і динамічний арт-ринок.
«Ми постільки є школою візантійського відродження, поскільки наша українська культура була під її впливом. У себе вдома ми називатимемось інакше! Правдоподібно українською школою мистецтва. «Нео-візантизм» це є лише термін для подальшого порозуміння, врешті, ми маємо на те право», - казав Бойчук.
Михайло Бойчук жив у Парижі з 1907 до 1910 року, вчився в Академії Вітті і Академії Рансона, був учасником Української громади Парижа, і в цей час створив першу протошколу бойчукізму. Париж «оформив» усі попередні знання і пошуки Бойчука і визначив чіткий напрям пошуку: його цікавило середньовічне мистецтво, візантійське, давньоукраїнське, монументальне і декоративне — у цих координатах він із однодумцями і розпочав свої «польові дослідження». З одного боку, на світогляд Бойчука вплинув рух народів Східної Європи, які «вкладалися» в національну культурну ідентичність, та пошуки художників паризької групи «Набі», які сповідували принципи неотрадиціоналізму і шанували символічне мистецтво, що відображає внутрішній зміст явищ, а вчилися цьому в давніх народів з їхнім «примітивним» живописом. Втім, це спонукало художника не йти за польською чи французькою модою, а критично проаналізувавши близькі йому ідеї, звернутися до українського візуального спадку. Навколо фігури Михайла Бойчука сформувався гурток художників, які називали себе неовізантистами: до нього входили Софія Сегно, Софія Налепинська, Яніна Леваковська, Гелена Шрамм, Антоні Бушек, Софія Бодуен де Куртене та український маляр Микола Касперович. «Ми постільки є школою візантійського відродження, поскільки наша українська культура була під її впливом. У себе вдома ми називатимемось інакше! Правдоподібно українською школою мистецтва. «Нео-візантизм» це є лише термін для подальшого порозуміння, врешті, ми маємо на те право», - казав Бойчук. Середньовічна система мистецтва була влаштована за цеховим принципом, от і Бойчук почав свою першу школу в Парижі за принципом ремісничого цеху, де кожен міг робити і технічну роботу — виготовлення фарб, до прикладу, і творчу, де працювали разом, обговорюючи ідеї й роботи один одного, де спільні ідеї запліднювали уяву кожного митця.
З другого боку, Михайлу Бойчуку імпонували ідеї об'єдання однією естетикою різних видів мистецтва. В Німеччині, Австрії, Франції, Швейцарії модерн/югендстиль/ар-нуво намагався поєднати художні та утилітарні функції, зв'язати новою естетикою архітектуру, малярство, предметний дизайн, ювелірне мистецтво, моду, монументальне мистецтво; Arts and Crafts movement у Великобританії мав амбіції впливати на естетичні стандарти нації, не розділяючи мистецтво і ремесло, станковий живопис і декоративні твори прикрашали меблі, килими, декоративні шпалери, книжки; художня система «набідів» також виходила за рамки станкових форм — їх цікавили стінопис, плакати, сценографія, вітраж, книжкова ілюстрація, художній текстиль. І Бойчукові амбіції сягали створення українського національного стилю в мистецтві.
Фото. Михайло Бойчук у львівському "Церковному музеї". 1910-1914.
Тож не дивно, що після повернення з Парижа Михайло Бойчук працював реставратором ікон у львівському «Церковному музеї», заснованому митрополитом Андреєм Шептицьким (тепер Національний художній музей у Львові імені Андрея Шептицького). Поновлюючи старе українське мистецтво, паралельно він робив власні монументальні розписи на замовлення церкви: разом із колегами розписав каплицю "Дяківської бурси" у Львові, монастир сестер-василіянок у селі Словіта (Золочівський район) і частину церкви Преображення Господнього у місті Ярослав (тепер територія Польщі), писав ікони, малював портрети.

Так вийшло, що роки навчання, пошуків, самовдосконалення зробили з Бойчука ще й найкращого й найзатребуванішого реставратора фресок. Він реставрував іконостас Трьохсвятительської церкви у селі Лемеші біля Козельця, брав участь в укріпленні фресок Софійського собору, реставрації Єлецького монастиря в Чернігові.
Дослідниця творчості Михайла Бойчука Людмила Соколюк вважає, що художник створив три школи: першу — в Парижі, другу — у Львові (найвідоміші його учні — Ярослава Музика, Микола Федюк), і третю, яку ми знаємо, як бойчукізм — у Києві. У створеній УНР 1917 року в Києві Українській академії мистецтв професор Бойчук набирав студентів у майстерню мозаїки і фрески, яка пізніше називалася майстерня монументального мистецтва. Це була абсолютна новація в українському мистецтві. Педагогічна методика Михайла Львовича відрізнялася від інших професорів – він з учнями працював за принципом середньовічного ремісничого цеху, майстер не вчив малювати, він показував зразки робіт художників Проторенесансу, ритм і колір народних орнаментів, композицію і гармонію барв візантійського мистецтва, відомі визнаних майстрів. Майже весь час хтось із учнів, а то й двоє-троє, жили в нього вдома. «Чи була тоді в Києві можливість побачити витвори високого мистецтва? – писала Оксана Павленко. – Була: мозаїки Михайлівського монастиря і Софії Київської. От ми туди і вчащали, і вчилися». Бойчук творив власну школу, осередок однодумців з тим, щоб було кому втілювати омріяний ним національний стиль в усі сфери життя.
ПРОФЕСОРИ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ З МИХАЙЛОМ ГРУШЕВСЬКИМ.
МИХАЙЛО БОЙЧУК ТРЕТІЙ ЗЛІВА.
Досі розповідь точилася виключно про мистецтво, але після 1919 року, коли більшовики остаточно захопили Київ, викладачі й студенти Української Академії мистецтв вже не могли безвідповідально «бавитися в мистецтво», тепер завдання митцям ставили партія і уряд. Червона держава потребувала простих і зрозумілих масам символів, пропаганди й агітації, впливу одразу на тисячі людей. Амбітний Бойчук подумав, що тепер для його монументальних талантів відкривається безліч можливостей, і справді в 1920-ті роки майстерня Бойчука була в фаворі і завжди завантажена замовленнями: намалювати плакати до 1 травня, розписати агітпароплав «Більшовик», оформити Київську оперу до з'їзду волосних виконавчих комітетів, розписати Луцькі казарми в Києві — кожен проєкт вони розглядали як творчий виклик, опановуючи складні формальні завдання. Василь Седляр, Тиміш Бойчук (рідний брат Михайла Бойчука), Софія Налепінська-Бойчук (дружина майстра), Василь Падалка, Марія Трубецька, Антоніна Іванова, Оксана Павленко, Сергій Колос, Онуфрій Бізюков працювали пліч-о-пліч із Бойчуком як єдиний «цех». Стінопис луцьких казарм мав бути легендарною пам'яткою бойчукізму.
Михайло Бойчук. Фото.
Коли в Луцькі казарми – комплекс споруд на Дегтярівській, 11, названий на честь 165-го піхотного Луцького полка, мали перевести червоноармійські частини, комісар з військових справ Микола Подвойський наказав розписати стіни приміщень і сходових майданчиків революційно-агітаційними сюжетами. Майстерня професора Бойчука розробила ескізи, які втілювали Бойчук зі своїми студентами та учні Київського художнього училища. Назви композицій – «Мир», «Застілля», «На варті», «Гуляй, душа, без кунтуша», «Битва з гідрою контрреволюції», «Боротьба з двоголовим орлом», «Оранка», «Жнива», «їдуть на працю», «З поля», «У червоноармійських таборах», «Інтернаціонал», — промовисто революційні, але пластичне вирішення цих сюжетів, композиція, площинне трактування, фольклорні архетипи, як ми можемо бачити на фотографіях, – надзвичайно поетичні.

Сьогодні навіть важко уявити комплекс будівель воєнного призначення, розписаний мистецькими композиціями, а побачити ці твори, описувані сучасниками з незмінним захватом, не вдасться: в 1930-1960-х роках зображення знищили. Потім бойчукісти розписували санаторії і театри, український павільйон на Всеросійській сільськогосподарській і кустарно-промисловій виставці, зробили фрески в Академії мистецтв – за 10 років вони зробили близько 20 монументальних об'єктів. Поступово ці розписи віддалялися від високого візантійського стилю і наближалися до стилістики народного мистецтва, і наприкінці навіть до соцреалізму. На початку 1930-х директор Чернігівського історико-культурного заповідника Ісидор Строкун планував зробити в Чернігові виставку стінописів популярних тоді бойчукістів, він «вважав, що в музейних експозиціях заповідника буде цілком доцільно демонструвати зразки сучасного стінопису – бойчукістів та окреслити перспективи подальшого розвитку «стінописного малювання» в радянському суспільстві при оздобленні бібліотек, науково-просвітницьких і громадських установ», - пише дослідниця Олена Ванжула.
Михайло Бойчук був із тих людей, які фанатично люблять свою справу, вивчають, думають, експериментують, і за межами своєї власної системи не дуже орієнтуються. Схоже на те, що художник справді вірив у новий справедливий світ із пролетаріатом на чолі і його пропагандистські стінописи були цілком щирим висловлюванням. Якщо на полі мистецтва Михайло Львович був категоричним і не допускав компромісів, в політиці так не виходило.
Історик Дмитро Антонович писав, що в Бойчуку «учитель, професор проповідник мистецтва заступив артиста-творця».
Але радянські ідеологи бачили, що метафізичний світ візантійського мистецтва і соціалістична реальність не знаходять точок перетину. У Сергія Білоконя читаємо: В. Затонський на пленумі оргкомітету художників 29 листопада 1933 року сказав: «Ми бачили з Вами останню картину Бойчука, де він хоче щось сказати про зв'язок міста й села, про індустріалізацію. Тут і майстерність велика, але не виходить, – якийсь примітивізм. Видно, автор ще не розуміє справжньої суті нашої соціалістичної дійсності. […] зробити так, щоб це була фреса – він уміє, а щодо змісту, то доведеться з ним говорити, допомогти йому». У 1930-х любов до бойчукістів і їхнього стилю змінилася на підозри, переслідування, і зрештою заборону, розстріли і забуття на довгі роки.

Історик Дмитро Антонович писав, що в Бойчуку «учитель, професор проповідник мистецтва заступив артиста-творця». Але ставка лідера бойчукістів зіграла: учні Михайла Бойчука встигли розбудувати в Україні міцну систему художньої освіти, стали лідерами мистецьких процесів. Іще цитата з Оксани Павленко: «Бойчук спрямував нас у русло високого світового мистецтва, а не якого-небудь чергового «ізму», тому школа Бойчука відбулася, і навіть дещо передбачила, адже так думав не лише він».

Підписуйтесь на наші соцмережі!
Ще більше цікавої інформації в постах та сторіс
Здійснено у межах проєкту за підтримки Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні.
Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США