Знакові постаті в історії української фотографії
Франц (Франтішек) де Мезер

Франц (Франтішек) де Мезер (1830-1922) український фотограф родом з Волині. Закінчив Академію мистецтв у Відні. У 1852 році приїхав до Києва. Працював викладачем живопису у Інституті шляхетних дівчат. В 1865 року Франц Мезер відкрив власну студію. Його ательє були найбільш популярними в Києві. Він дружив з українськими акторами, поетами, письменниками, вченими. Залишив багато чудових портретів Лесі Українки.
Франц де Мезер створив унікальний альбом ручної роботи з видами Києва. Мав шість золотих медалей, чотири срібні, купу дипломів, що отримав на виставках. Отримав звання Фотографа Університету Св. Володимира. За альбом з видами Києва імператор Олександр III нагородив майстра золотим годинником з ланцюжком. Імператриця Марія Федорівна передала фотографу пам'ятний перстень. А дружина грецького короля Георга І, Ольга Костянтинівна, удостоїла Франца де Мезера звання «фотограф двору Її Величності королеви еллінів». Фотограф був одним з організаторів Київського товариства фотографів ім. Даггера (1901-1919), Кіївського фотографічного інституту (1919-1922).
Йозеф Хмелевський

Йозеф Хмелевський (1849-1924) народився в Варшаві, жив в Петербурзі, а в 1875 році переїхав до Полтави. Створив одне з найкращих ательє в губернії. Відразу увійшов в коло української творчої інтелігенції. Створив портрети Володимира Короленко, Панаса Мирного, Григорія Мясоєдова, Марії Башкірцевої, Марії Заньковецької, кобзарів Кравченко і Дремченко. Дуже багато їздив по Полтавщині з метою зафіксувати життя простих селян, сфотографувати мальовничі краєвиди.

Йозеф Хмельницький
За світлинами Хмелевського були видані підбірки поштових листівок: «Типи Малоросії» і «Краєвиди Полтавщини». Хмелевський — автор-видавець фотоальбомів «Гоголь на Родине» і «Губернский земский дом в Полтаве». «Гоголь на родине» єдине видання за всю історію Російської імперії, що було присвячене українському письменникові, та й ще й рясно оформлене видами українських сел, церков, 30 серпня 1903 року знімав урочисте відкриття пам'ятника «батькові» української літератури І. П. Котляревському. Завдяки Хмелевському маємо цікаві репортажні фотографії з Сорочинського ярмарку, що відбувався в кінці ХІХ сторіччя. Хмелевський отримав медалі на виставках в Лозанні в 1890 році, в Брюсселі в 1891 році, в Чикаго в 1893 році, на всесвітніх виставках у Парижі в 1889 і 1900 роках.

Йозеф Хмельницький. Два сліпі кобзарі та їхній помічник. Фото (Харків, 1902).
Микола Петров вперше ввів в обіг термін «художня фотографія».
Микола Петров

Микола Петров (1875–1940) був одним з найвідоміших фотографів і теоретиків фотомистецтва в Україні. Вперше ввів в обіг термін «художня фотографія», активно боровся за визнання фотографії мистецтвом на рівні живопису, скульптури, графіки. Написав близько 40 наукових статей з питань творчої фотографії. Він вводить удосконалення в галузі методів друку (озобром, гуммі, багатобарвний комбінаційний фотодрук за допомогою озброму), тонування знімків тощо. Був ініціатором проведення в Києві 2-х міжнародних виставок (1908 рік та 1910 рік) і скликання у Києві II з'їзду діячів у фотографічній справі у 1908 році. Поклав багато зусиль на те, щоб фотографію як окремий предмет ввели в програми вищих навчальних закладах.



Петров викладав фотосправу у Київському політехнічному інституті (1906–1920), у Художньо-індустріальній профшколі, у Фотографічному інституті (1921–1922) в створенні якого брав участь, у Художньому інституті (1924–1936), читав курси, лекції та доповіді у фотографічних товариствах Києва та Одеси. З 1930 року – професор Київського інституту кинематорграфії. Микола Петров був майстром емоційного портрета, багато приділяв уваги зйомці краєвидів. Працював в стилі пікториалізму.

Фотограф Дан Сотник та письменник Олексій Полторацький, автори книги «Герой нашого часу. Репортаж про Закавказзя 1929 року». Харків, 1930.
Дан Сотник (?-1941) український журналіст, теоретик фотожурналістики, дизайнер і фотограф. Активно відстоював концепцію кверофутуризма і панфутуризма. Вважав, що головним в структурі фотозображення повинні домінувати рух, ракурс, монтаж. Працював редактором фотоілюстрацій і дизайнером в часописі «Нова генерація». Про творчість Дана Сотника ми можемо судити лише по фотографіям і статтям, що були надруковані в «Новій генерації», а також в книжці «Герой нашого часу», що розповідала про мандри фотографа Сотника та письменника Полторацького по Кавказу.

Дан Сотник на сьогодні єдиний з українських фотографів-авангардистів, чиї твори, хоч і у вигляді журнальних публікацій, збереглися до наших днів. У 1918 році Данило Сотник служив у Залізничному корпусі армії Петлюри. За це його арештовували: 1924-го в Одесі, 1936-го в Києві й востаннє в липні 1941-го. Помер в у в'язниці від голоду.
Борис Міхайлов
Борис Міхайлов (1938 рік) найвідоміший сучасний український фотограф у світі. Працює в стилі концептуальної і соціально-документальної фотографії. Один з засновників Харківської школи фотографії, яка почала свій відлік з моменту створення на початку 1970-х групи «Врємя». Наприкінці 1980-х Михайлов входив до складу московської групи «Непосредственная фотография».

В 1994 Борис Михайлов, Сергій Братков, Сергій Солонський та Віта Михайлова заснували «Групу швидкого реагування», яка, відзначилася провокативно-пародійним проєктом «Якби я був німцем». З кінця 1980-х на Заході зростає інтерес до неофіційної радянської фотографії. Міхайлов активно бере участь у виставках за кордоном. В дев'яності та двутисячні створює серії «У землі» (1991), «Сутінки» (1993), «Історія хвороби» (1997-1998), «Чай, кава, капучино» (2000-2010).


Борис Міхайлов. Фото Luriki (1971 – 1985).
Борис Міхайлов. Автопортрет.
Від початку дев'яностих роботи Михайлова регулярно виставляються і входять в колекції таких музеїв як «Метрополітен», МоМА, Музей модерного мистецтва, Нью-Йорк, США, та інш. Лауреат багатьох престижних премій: outts Contemporary Art Award, премія Альберта Ренгера-Патча, Hasselblad Foundation Award, Kraszna-Krausz Book Awards тощо. Учасник Венеційської бієнале в 2007 та 2017 роках. Лауреат Шевченквської премії (2021). Автор близько 30 книг.
Олександр Гляделов
Олександр Гляделов (1956) документальний фотограф. Лауреат Шевчеківської премії (2020). Учасник легендарного Творчого фотографічного об'єднання «Погляд», яке вперше в Україні спрямувало свою діяльність на розвиток гуманістичної, правдивої документальної фотографії (1987-1993).
Гляделов досліджує методом фотодокументалістики складні соціальні проблеми і співпрацює з мижнародними організаціями, такими як Medecins Sans Frontieres, MSF, HRW, The Global Fund, UNAIDS, UNICEF. Глядєлов знімає довгострокові фотодокументальні проєкти, які реалізуються у вигляді виставок і виданні книг. Він працює над декількома великими проєктами: про безпритульних дітей, епідемію ВІЛ/СНІД (з 1996), пост-радянські в'язниці, а також з 2014 року висвітлює події, пов'язані російською військовою агресією проти України.

Фото. Соціальний фтопроєкт Олександра Глядєлова "У пошуках втраченого".
Олександр Гляделов сповідує ідею гуманістичної фотографії і вірить в те, що фотографія змінює світ на краще. Знімає виключно на чорно-білу плівку, віддаючи перевагу камері LEICA M6. Має декілько престижних нагород, серед них Гран-Прі Укрпресфото-97 за серію знімків «Покинуті діти»; Приз Hasselblad на конкурсі європейської фотографії у Вевей, Швейцарія, Images'98; Mother Jones 2001 Medal of Excellence Міжнародного фонду документальної
Олександр Чекменьов
Олександр Чекменьов (1969) український фотограф, фотожурналіст, волонтер. Найбільш яскраво проявив себе як портретист. Обрав для себе складний шлях роботи з «маленькими людьми» з вулиць. Це безхатьки, люди, до яких несподівано прийшла біда в результаті російської агресії. Також фотограф багато працює, створюючи галерею героїв війни, а до цього багато знімав учасникі Революції Гіднисти.
Олександр Чекменьов. Справжнє життя шахтарів. Донбас.
Чекменьов не просто робить знімок, він записує історію цієї людини, говорить з нею, заспокоює, працює ще і як психолог, допомагає, якщо треба, матеріально, або порадою. Людина розкривається, позує, дивиться в об'єктив і через нього в очі десятків тисяч глядачів у всьому світі. Працюючи над історією про нелегальних шахтарів, він на деякий час став шахтарем, спускався до лави, носив мішки з вугіллям. Чекменьов вважає, неможливо зняти портрет людини не доторкнувшись до її долі, не пройшовши з нею хоча б маленьку частку її шляху. Так народились проекти «Люди вулиць» (1994-1999), «Швидка» (1994-1995), «Паспорт» (1995), «Євромайдан» (2014), «War–Torn» (2014-2015), «Війна на Донбасі» (2014-2016), «Видалені» (2018-2020). Автор фотокниг «Донбас» (2011), «Паспорт» (2017), «Лілії» (2020), «Швидка допомога» (2021).
На благодійному аукіцоні, що відбувся 15 грудня 2022 року у Києві портрет президента України Володимира Зеленського роботи Олександра Чекменьова був проданий за 6 млн. гривень.
Олександр Ранчуков
Олександр Ранчуков (1943-2019) український фотограф документаліст. В 1986 році був одним із засновників легендарного Творчого фотографічного об'єднання «Погляд».
Олександр Ранчуков. Фото з серії "Образ жизни советской".
З 1970-х років знімав архітектуру українських міст, а також життя вулиць Києва в останні роки існування СРСР. Ранчуков був перфекціоністом у фотографії. Якщо він знімав старий будинок, або нову побудову, то обов'язково робив декілька планів, вибирав найбільш сприятливий для зйомки час. Окремо фіксував всі архітектурні прикраси. Завдяки Ранчукову ми маємо безцінні в історичному і художньому плані фотографії стародавньої забудови міст нашої країни, якої не збереглося.

Олександр Ранчуков був майже єдиним в Україні фотографом, якій цілеспрямовано зафіксував в майже епічному циклі «Таки часи» (1970-ті-1990-ті роки) образ радянської людини в міському середовищі. Він шукав типове в поведінці, в одягу, в тому як і за чим створюються на вулицях черги, як публіка реагує на іноземний автомобіль тощо. Окреме місце в творчості Ранчукова займає краєвид.

Олександр місяцями усамітнювався в лісах, перетворюючись на непомітну частину природи. Його краєвиди унікальні за стилем, автор ніби шукав таємні послання для людства, котрі вслід за Картасаром називав «письменами бога». Ранчуков автор багатьох книг: «Таки часи» (2008), «Понад дахами. Київ: місто і час» (2017), «Наближення до фотографії» (2010) та інші.

Анна Войтенко
Анна Войтенко (1979) українська документальна фотографка, мультимедійна художниця. Займається великими фотопроєктами, досліджуючи життя різних соціокультурних спільнот.
Анна Войтенко. Фото зі збірки "Іза". (2008).
Однією з її найважливіших робіт є велика серія фотографій, що були зроблені в закарпатському селі Іза. Це не просте село, воно унікальне в Україні, всі його жителі багато віків займаються лозоплетінням. Войтенко зробила виразний пам'ятник народному ремеслу, якоюсь мірою прикладному мистецтву, що потроху зникає в силу різних об'єктивних причин. Вона зняла народження кошика від посадки лози, її зрізання, варки, плетіння і продажу. Показала важку працю майстрів, їх життя, побут. Це цінне етнографічне дослідження яке до неї засобами фотографії ніхто в Україні не робив. В 2008 році за підсумками цієї роботи у видавництві «Артбук» вишла книга «Іза».

В Європі і США пройшли виставки. Серія сприяла пожвавленню торгівлі кошиками в селі. Крім того Войтенко довго жила в Єгипті, де працювала над фотоісторією про життя християн коптів в мусульманському оточенні (2010-2011). Не обійшла увагою і проблему бездомних тварин в Києві. Декілька років знімала на вулицях міста портрети бродячих собак для соціального проєкту, направленного на захист бездомних тварин «Мертві пси» (2020). Фотографувала як людей, концентрувала увагу на очах, підкреслюючи їх красоту, розумність і нескінченну глибину. Анна автор ще багатьох проєктів про спортсменів, художників тощо.
Євген Малолетка (1987) український військовий фоторепортер, працює в штаті Associated Press.
Починав знімати для київських інформаційних агенцій УНІАН і PHL. З 2013 року знімає для іноземних змі, зокрема його світлини публікували Associated Press, Al Jazeera та Der Spiegel.

Активно висвітлював події Революції Гідності, а з початком бойових дій на Донбасі і особливо після повномасштабного вторгнення весь час знаходиться на передовій. Здобув світове визнання завдяки репортажам з оточеного російськими окупантами Маріуполя. Ризикуючи життям знімав ракетні обстріли житлових будинків, знищення маріупольського пологового будинку, роботу лікарів. Завдяки його фотографіям і відео колеги, журналіста Мстислава Чернова світ дізнався про військові злочини російської армії. Фотографії Євгена Малолєтки стали одним з символів цієї страшної війни.
Лауреат 2022 року міжнародної журналістської премії імені Джеймса Найта від Міжнародного центру журналістів (ICFJ). А також разом із журналістом і фотографом Мстиславом Черновим отримали премії імені Гергія Гонгадзе. Также Євген Малолєтка став одним з переможців регіонального етапу найпрестижнішої міжнародної фотопремії World Press Photo.
Підписуйтесь на наші соцмережі!
Ще більше цікавої інформації в постах та сторіс
Здійснено у межах проєкту за підтримки Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні.
Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США