Тому поява такої інституції, як BAROQUE Gallery, виставкова та арт-ринкова діяльність якої буде заснована на доповненій реальності, є дуже важливим кроком освоєння цього нового формату. Не випадково доповнену реальність називають ще розширеною реальністю, оскільки саме вона поєднує віртуальне та реальне, скановане у процесі та полі сприйняття останнього. З її допомогою справді розширюються межі виникнення мистецтва у будь-якій точці світу, вона дозволяє досягати максимального «ефекту присутності» при створенні персональних чи групових виставкових проєктів, а також здатна забезпечити їх таким технічним супроводом та елементами, які ще більше збагачують естетичні враження глядача.
У цьому контексті слід розглядати і фотопроєкт «Велетень» Артема Гумілевського у цій галереї, кураторкою якого виступила Наталія Дмитренко. Частково цей проєкт вже експонувався, що називається, наживо в одній із віденських зал, а також виставлений зараз у Києві, як номінований на PinchukArtPrize. "Велетень" до всього вже встиг бути відзначеним професійною премією в галузі фотографії. І ось відкривається нова, іншого роду виставка проєкту в BAROQUE Gallery – у його повному розмірі, з оригінальною кураторською концепцією та в онлайн-форматі з доповненою реальністю.
Артем Гумілевський – неофіт фотографії. Знімати він почав зовсім недавно, з 2019 року, і перші досліди освоєння цього медіуму мали комерційний характер. До фотографії як мистецтва, що вписується в систему саме сучасного мистецтва, він долучився після бліц-навчання у школі концептуальної фотографії у Миколаєві та знайомства з її лідером та вчителем Сергієм Мельниченком. Він мав проєкти («Шварценеггер – мій кумир», «Young and free?»), де, крім іншого, не останню роль відіграє проблема тілесного. Це була іронія на маскулінний атлетизм, у першому випадку, і особлива фотосесія якогось «чоловічого клубу» у природному середовищі, в іншому. Але в обох випадках це не були екзерсиси пошуків тілесної пластики в традиційному для фотографії жанрі ню.
У першому після цієї школи проєкті Гумілевського «Велетень» також на чільне місце постає питання тіла. Воно ж є серцевиною кураторського концепту та тексту. У «Велетні» теж не просто фіксація звичайної чоловічої оголеності, а екстремальне тіло, що вписується в різного характеру простори: замкнуті та відкриті, інтер'єрні та ландшафтні. Замкненість перших знімків проєкту була обумовлена режимом обмежень у зв'язку з ковідною пандемією, про яку було сказано вище. Роз'єднаність, згортання усталених комунікаційних зв'язків, ізоляція та самотність – все це стало мотиваційною причиною взяти в руки фотокамеру та поринути у саморефлексію у цих вимушено ненормальних та жорстких умовах. У міру послаблення режиму об'єктив фотографа природно відкрив просторові обрії дослідження свого нетривіального тіла. Все це обернулося в результаті свого роду в пригоду, подорож тіла. Великого Тіла. Автор зміг перевести наратив мізансцен у міфологічну площину. В історію про життя часів якихось казкових гігантів.
Якщо намагатися визначити жанр проєкту, то зробити це буде важко через його гібридність, розмитість. По суті, це автопортрет (ростовий переважно, або поясний), але в середовищі, в тому числі і пейзажний. Невторинна якість проєкту – його щоденність. За рахунок подібної дифузності дослідження внутрішнього світу набуває рівного значення з візуальним абрисом і конструктом світу зовнішнього. Злиття, а не війна цих світів, і надають гармонійної природності, цілісності та образної привабливості «Велетню».
У своєму інтерв'ю київському порталу Bird in Flight Гумілевський наголосив на ключовому: «На фотографіях я скрізь оголений, оскільки для мене тіло – це завжди про щирість та відкритість, а я хочу бути якомога чеснішим із глядачем». Ставлення до оголеного тіла, скажімо, в часи античності (є навіть таке поняття в істориків мистецтва – «героїчна оголеність зрілого чоловіка»), або в нашу епоху тотального і лестимого селфі, інстаграмного ексгібіціонізму, нестримної демонстрації фітнес-краси, телешоу типу «Я соромлюсь свого тіла», «Зважені та щасливі», звичайно, дуже різне. Сьогодні важко когось здивувати, приголомшити у цьому тілесному потоці. І нашого автора рятує саме те, що він і не прагне цього, а намагається, як випливає з наведеної раніше цитати, бути щирим і чесним.
Такий чи не «раблезіанський» підхід породжує самоіронію, а вона – стан, як влучно висловився німецький журналіст Петер-Маттіас Гаєде, «беззбройної оголеності», яка й здатна привернути увагу глядача і викликати в нього підвищений інтерес завдяки, як не парадоксально, своїй простоті, непишності і органічності. При цьому без допомоги, що часто супроводжується тілесною сексуальністю. У проєкті Гумілевського вона відсутня, тіло у ньому вичерпується тілом як таким. У досвідченого глядача виникають швидше конотації з історії мистецтва, включаючи сучасне, де опукло виявлено лінію гіперболізованої тілесної форми: фламандці Рубенс та Йорданс, колумбієць Ботеро, британець Люсьєн Фрейд, українка Леся Хоменко, з її мальовничим циклом «Велетні».
У «Велетні» Гумілевського також превалює велика форма. Вони начебто скульптурні, підкреслено об'ємні. Їхня рельєфність імплантована як би спочатку в 2D-знімок, всередину його. У серії, що налічує понад сотню сюжетів, помітні різні підходи до натурних зйомок. Є невимушені, навіть спонтанні, є більш вибудовані, постановочно надмірні. Відрізняється і колористичне рішення: від стриманішого, заснованого на зближених поєднаннях кольору, до яскравішого і строкатого. У проєкті, незважаючи на виняткову присутність моногероя, немає монотонності ще й тому, що в ньому несподівано поєднуються комічність та смуток, наївність та серйозність, логічна виправданість та абсурд.
Ще одна відмінна риса проєкту – у ньому гостро відчутна причетність до подій в Україні, дуже проникливо передано дух часу. І справа навіть не так у прямому патріотизмі, коли, припустимо, у низці кадрів використовуються кольори національного прапора, як у тому саспенсі, тривожному очікуванні, передчутті, що буквально пронизує настрій серії. Цілком закономірним є той факт, що автор закінчив свій проєкт «Велетень» відразу, як тільки почалася повномасштабна війна. Вона сильно вплинула на подальше життя проєкту, неминуче змінивши та доповнивши новими інтонаціями його сьогоднішнє сприйняття.
Олександр Соловйов
Лінк на відвідування виставки: https://bit.ly/baroque-giant