Медіазалежність. Українська версія

Поняття «медіазалежності» є надзвичайно актуальним в епоху стрімкого розвитку технологій та комунікацій. За даними дослідження від незалежної платформи FameMass, приблизно 45% світового населення користуються соціальними медіа, проводячи в середньому близько 2 годин 23 хвилин у соціальних мережах щодня. Команда Українського дому відчувала актуальність та гостроту цієї теми, тому ми без зайвих вагань підтримали концепцію Вікторії.

— Медіазалежність — це хвороба часу. Все і всі зараз до неї схильні — у тому числі, і мистецтво, — пояснила Бурлака. — Років десять я спостерігала за оптичними трансформаціями сучасного мистецтва, писала, аналізувала.

Підручники та словники визначають значення слова «медіа» як «канали та інструменти для збереження, передачі та подачі інформації». Тобто «медіа» у своєму прямому значенні не дорівнюють ЗМІ та журналістиці. Особливо в епоху, коли таким каналом передачі інформації може стати кожен з нас. Сьогодні до «медіа» впевнено відносимо усі соціальні мережі, форуми та месенджери (Facebook, Instagram, Telegram та інші). У світі інтенсивних інформаційних відносин майже неможливо існувати поза межами цього медіапростору. Медіа стають не тільки каналом поширення інформації, але й специфічною призмою бачення життя. 

«Чи збере мій новий пост багато лайків?», «Куди піти, щоб зробити більше класних фото для Instagram?», «Що зняти, щоб привернути увагу підписників?» — одні витрачають дні й ночі на вивчення своєї новинної стрічки, а інші використовують медіа як потужний інструмент творення нового мистецького продукту. 

Важливим для розуміння концепції виставкового проєкту стало поняття «постмедійності». За словами Вікторії Бурлаки, «постмедійність» не є терміном у науковому сенсі. 

«“Постмедійними” називають роботи, які живописними засобами імітують погляд крізь об'єктив, наприклад картини, писані в кіно- або фотостилістиці. Заглибившися у дослідження, Вікторія задалася життєво важливими для мистецтва питаннями: чи вижив насправді живопис після того, як пелена медійності остаточно закрила наші очі? Чи актуальна живописна практика як інструмент пізнання світу після медійної революції?» — пише мистецтвознавиця у своєму монументальному дослідженні — книзі «Постмедійна оптика. Українська версія», яка стала своєрідним фундаментом для виставки та була презентована 26 листопада в Українському домі. 

— На перший погляд, досить дивний вийшов у нас мікс — я ретельно намагалася перемішати вчора і сьогодні постмедійного мистецтва, класиків і початківців, — розповіла кураторка виставки. — Деякі з них — студенти моєї Школи сучасного мистецтва і предмет особливої гордості. Це теж стало величезним викликом для мене — просування молодих і талановитих на велику арт-сцену.

Попри те, що роботи на виставці були об’єднані однією темою, розуміння та сприйняття медійності й постмедійності у кожного митця, звичайно, різниться. 

Так, Арсен Савадов порівняв медіа та цифрові технології з білетом у тролейбусі, пояснюючи це тим, що у суспільстві відбулася десакралізація, і тепер медіа — це доступний абсолютно кожному продукт та/або інструмент.

— К медийности сегодня уже можно относиться, как к вербальности. Это формат светский. Да, живопись тоже светский формат, но то, что передается непосредственно от мозга, сердца, через руку — это другая культура, это как акупунктура, как магия, — пояснив свою думку Савадов. — Художник может выражаться через любой канал медиа. Я люблю, когда мои герои с фотографий перетекают в живопись. Они мигрируют, это говорит о разномедийности. Это синергия разных видов искусства, но реализация в одном из них бывает ключевой. Там, где есть момент трансперсонального переживания. К сожалению, в медиа трансперсональное переживание очень тяжело возможно. А в визуальности, будь то фотография или живопись — это прямой поток. Границы фантазии цифры обусловлены цифрой. Границы фантазии мазка обусловлены бесконечностью. Цифра великолепна, но не хватает безумия. А безумие — это то, что общество не может контролировать, это стихийное и это то, что в истории всегда оставляло следы.

Роль художника в медійну епоху по-своєму осмислила мисткиня Ксенія Гнилицька: «Історично склалося — у домедійну добу художник брав на себе роль пророка. Сьогодні роздуми про долю світу — виключно прерогатива медіа. У медійну епоху художник втратив своє нібито "природне" моральне право бути істиною в останній інстанції — що істотно вплинуло і на його соціальний статус».

— Це безперечний факт, що цифрові медіа мають вплив на художнє середовище і на прогрес людства у цілому. Якщо замислитись то, виходить, що саме пошук нових творчих засобів спровокував розвиток технологій, — ділиться Ольга Дрозд, учасниця виставки. — В цьому місці має лунати ода камері-обскурі, наприклад. Щодо обмежень та можливостей для творчості з використанням медіа — я в принципі не вірю в існування будь-яких обмежень. Але зараз буду сама собі перечити — бо обмеження я люблю, і примусово це роблю, відмовляючись від деяких інструментаріїв — більш технологічних. Відносно можливостей — це оперативність, швидка робота коду, подорож твого арту поза часом і простором, так, це дійсно вже відбувається. До речі, кордон між поняттями «художник/ця» та «митець/мисткиня» вже абсолютно стерто, на мій погляд, і кожен з нас тапер «artist».

Виставка зайняла два поверхи Українського дому і зібрала широке різноманіття жанрів та форматів: від класичного мистецтва (живописні роботи та скульптури) до сучасних та експериментальних видів (фотографій, медіа-інсталяцій, проєкцій).

У центральній залі вздовж ярусів поверхів була розташована унікальна медіа-інсталяція, що прямо заявляла тематику виставки та занурювала у контекст: мультимедійна робота «Електронні вітри» Степана Рябченка, яка являє собою матеріалізацію античних міфічних вітрів: Нота, Евра, Борея та Зефіра. Інсталяція захоплює увагу з першого погляду. Аудіосупровід допомагає глибше відчути цю атмосферу: музику для «Електронних вітрів» написав Сергій Рябченко. Це цифрова музика, що співзвучна роботі й має однойменну назву. 

— Кожна епоха пропонує свої теми для роздумів. На мій погляд, цифрове мистецтво відображає епоху, в якій розмиваються межі реального і віртуального світу. Мені було цікаво трансформувати давньогрецьку міфологію та її атмосферу в міфологію віртуальну, створити портрети віртуальних вітрів, які пронизують простір нового часу, — пояснив художник. 

«У цілому виставка справляє враження подорожі — причому як у звичайних земних координатах, так і метафізичних. Адже на “екрані” полотна ми власне бачимо все розмаїття світів, де художник виступає гідом», — а до таких висновків дійшов Костянтин Рильов у репортажі з виставки для видання Mind.ua. У матеріалі журналіст поділився власним маршрутом світом постмедійної оптики. 

— Для нас дуже важливо, що наше перезавантаження ми почали з культурної програми й проєкту, що представляє сучасне мистецтво, адже впевнені: культура є основою нашого буття, а підтримка і розвиток її сприйняття є ознакою цивілізованого суспільства, — зазначила директорка Українського дому Ольга Вієру. — Адже це не вигаданий ілюзорний світ, а реальність. Воно (мистецтво — прим. ред.) є дуже відкритим, передає життя таким, яким воно є. А реальність сьогодні є реальністю стрімких змін. Тож ми почали свою програму з проєкту, який символізує зміни у сприйнятті світу, у наших поглядах і нас самих. 

В межах програми та протягом виставкового проєкту в Українському домі пройшла низка не менш важливих, але більш камерних подій: презентації книжок, зустріч із художниками-авторами виставки. 

Окремої уваги заслуговує дискусійна панель «Мистецтво та бізнес. Пошуки синергетичної взаємодії», що зібрала за круглим столом людей, які знаються на тому, як вдало та органічно поєднати бізнес-складову із мистецтвом. Протягом дискусії запрошені спікери поділилися власним досвідом, а також зачепили низку важливих питань: що мистецтво може дати бізнесу зараз і в перспективі, де художниками брати гроші на творчість та як правильно інвестувати у мистецтво. 

Виставковий проєкт «Медіазалежність. Українська версія» став наріжним каменем для майбутніх культурних проєктів Українського дому. Команда та гості національного центру побачили, як може видозмінюватися простір будівлі, щоб підкреслити та закцентувати увагу на творах і їх особливостях. А тема медіазалежності — актуальна не тільки в контексті сучасного мистецтва, але й у глобальному сенсі, — дала можливість стимулювати діалог між митцем та глядачем, між мистецтво та бізнесом, між медіакультурою та її споживачами. 

— У нас багато планів на майбутнє, пов’язаних із програмою «Культурних ініціатив», — зазначила Аліса Гришанова, керівниця відділу з розвитку Національного центру. — Ми готові й надалі підтримувати цікаві та змістовні кураторські проєкти, працювати над створенням фестивалів та ярмарків сучасного мистецтва з актуальними та цікавими освітніми й дискусійними програмами.