English below
Історія війни 14 річної чернігівчанки Юлії Туровець, учасниці молодіжної програми Українського Дому «Мистецтво Змін».
Війна завжди погана для обох сторін, але, мабуть, не в цьому випадку.
Життя сотень тисяч українців змінилося буквально за час сну з 23 на 24 лютого. Мої батьки досі іронічно кажуть що я Ванга, бо за кілька днів до початку мене охоплювала паніка і ввечері 23 лютого я почала збирати речі, але так і не дозбирала до кінця. Десь близько шостої години ранку мене будить мама і каже що почалася війна, я до останнього не вірила і досі не вірю, що такий жах може відбуватися у 21 сторіччі. Я швидко як тільки могла взяла заготовані речі та закинула у шкільний рюкзак, нас вивезли у приватні будинки. Саме там у них я провела 3 тижні. На початку ми спали у будинку, звук сирени не давав жодного спокою. Дні плинули, я вже їх не лічила. Згодом почалися регулярні авіанальоти, тоді ми вже спали в підвалі, радше у погребі. Я зрозуміла ціну життя, таких простих речей на яких ти не звертав уваги. Потім зникло електропостачання, зв’язок, вода та газ, я вже не пам'ятаю коли саме. Через те, що електропостачання зникло — сирен вже не було чутно, чоловіки чергували по черзі, вслуховуючись летить щось чи ні. Я справді не розумію який тоді в цьому був сенс якби це все одно нас не врятувало, бодай но для душевного спокою. Ми до останнього не хотіли виїжджати із нашого рідного міста Чернігова, який я так палко любила і люблю, але цей день настав, батьки хотіли нас вберегти і я це розумію. Дуже боляче було прощатись з домом, з речами, які не можеш забрати, найбільше шкода мого кота якого ми не змогли забрати. Через регулярні обстріли він стресував та не йшов на руки, через що ми не змогли його впіймати.
Я дуже вдячна тому, що ми встигли виїхати до того, як міст на місто підірвали, після цього люди вже не могли виїхати звідти. До села в області ми їхали полями, навколо снаряди, що не розірвалися, але на диво я була спокійна, наче відчувала, що все буде добре. Ми з дозволу поселилися у нежилій хаті в кінці села, топили грубу, носили воду з колодязя. У селі можна було отримати хліб, по пів буханки на дві людини десь на три дні, тоді дефіцит став і в ньому. Ніколи не забуду ті щирі емоції коли казали, що ми будемо їсти щось із хлібом.
Там було спокійніше, але обстріли могли початися у будь-який момент і там, зовсім поряд, окопувалися наші солдати й могло прилетіти у відповідь. Було чути як село облітають літаки чи ракети, я в цьому не дуже розуміюся. Через тиждень було прийняте вже вдруге рішення їхати, на цей раз вже достатньо далеко — на західну Україну, до далеких родичів.
Дорогою сюди я бачила не одну страхітливу картину, яку жодному не побажаю побачити. Будинки які люди будували роками зникли з обличчя Землі. Як тільки з’явився зв'язок я одразу написала своїм рідним та близьким людям, що я жива та зі мною все нормально (на той час переважна більшість вже покинула Чернігів).
Так я і стала тимчасово переміщеною особою, хочу наголосити на слові тимчасово (я дуже хочу повернутися додому). Тут нас прийняли привітно, я пішла в школу, почала вчитися і познайомилася з однокласниками (вони кльові), але відчуття вини, що я поїхала з дому розросталося. Я завжди хотіла подорожувати, але не за таких обставин. Можливо я не пережила таких страхіть як інші люди, але я щиро за це вдячна та вважаю що кожна історія важлива.
EN:
History of the war 14-year-old Yulia Turovets from Chernihiv, a participant in the youth program of the Ukrainian House «Art of Change».
War is always bad for both sides, but probably not in this case.
The lives of hundreds of thousands of Ukrainians have changed literally during their sleep from February 23 to 24. My parents still say ironically that I am Vanga, because a few days before the start I panicked and on the evening of February 23 I started to pack up, but never finished. About six o'clock in the morning my mother wakes me up and says that the war has started, I did not believe in the last and still do not believe that such horror can happen in the 21st century. I quickly took the prepared things and threw them in the school backpack, and then we were taken to private homes. That's where I spent 3 weeks with them.
At first, we slept in the house, the sound of the siren did not give any peace. The days passed, I did not count them. Later, regular air raids began, then we were already sleeping in the basement, rather in the cellar. I understood the price of life, such simple things that you did not pay attention to. Then the electricity, communications, water and gas disappeared, I don't remember when. Due to the fact that the power supply was gone — the sirens were no longer heard, the men took turns, listening for something flying or not. I really don't understand what the point was then if it didn't save us anyway, at least for peace of mind. Until recently, we did not want to leave our hometown of Chernihiv, which I loved so much and still love, but this day has come, my parents wanted to save us and I understand that. It was very painful to say goodbye to the house, to the things you can't take away, the biggest pity is my cat, which we couldn't take away. Due to regular shelling, he was stressed and could not get his hands on it, so we could not catch him.
I am very grateful that we managed to leave before the bridge to the city was blown up, after which people could not leave. We drove to the village in the field, around the shells that did not explode, but surprisingly I was calm, as if I felt that everything would be fine. With permission, we settled in a non-residential house at the end of the village, drowned the rough, carried water from the well. In the village it was possible to get bread, half a loaf for two people for three days, but then began a shortage of bread too. I will never forget those sincere emotions when they said that we would eat something with bread. I will never forget those sincere emotions when they said that we would eat something with bread. I will never forget those sincere emotions when they said that we would eat something with bread.
It was calmer there, but the shelling could have started at any moment, and there, right next door, our soldiers were digging in and could retaliate. I could hear planes or rockets flying around the village, I don't really understand that. A week later, it was decided for the second time to go, this time far enough — to western Ukraine, to distant relatives.
On the way here, I saw more than one scary picture that no one would want to see. The houses that people have been building for years have disappeared from the face of the earth. As soon as I got in touch, I immediately wrote to my family and friends that I was alive and well (I was already leaving Chernihiv at that time).
So I became a temporarily displaced person, I want to emphasize the word temporarily (I really want to go home). Here we were welcomed, I went to school, started studying and met classmates (they are cool), but the guilt that I left home is growing. I always wanted to travel, but not under such circumstances. I may not have experienced such horrors as other people, but I am sincerely grateful for that and believe that every story is important.
