Учасниця молодіжної програми Українського Дому «Мистецтво Змін» Дар‘я Карасьова з Тетієва розповіла свою історію про повномасштабну війну в Україні.
Ранок 24 лютого, я радісно прокидаюся до школи та не розумію чому біля мене стоїть заплакана мама, але тут слова: «почалася війна». В голові промайнуло все, але найбільше це був страх.
Я вийшла з будинку та побачила гуманітарний літак. Першим же ділом ми почали телефонувати брату, який у Києві та татові в Чернігівську область. Мама на нервах, а я сиджу і переконую її, що наше містечко на краю Київської області не зачеплять.
Вечір того ж дня, брат із друзями у нашому будинку, споглядаю за ними й бачу не 25-річну молодь, а людей які пережили те, що ніхто не очікував, вони їхали під звуки сирен та вибухів. Проте тато залишився там, їхати не хотів, а потім стало небезпечно.
Перша сирена у місті пролунала вночі, лячно до самого серця назавжди запам‘ятала як із рюкзаком та в одязі я лежала у ванній і молилася, аби це було сном.
Зараз 40-день війни, у нашому місті регулярні тривоги, але все спокійно. Цей страх залишиться зі мною назавжди. Але я горджуся тим, що я Українка і я залишаюся на своїй землі.
Але серце болить за невинних дітей та людей.
EN:
Darya Karasyova, a participant in the youth program of the Ukrainian House «Art of Change» from Tetiev, told her story about a full-scale war in Ukraine.
On the morning of February 24, I happily wake up to school and do not understand why my mother is standing next to me and crying, but here are the words: «the war has begun.» Everything flashed in my head, but most of all it was fear.
I left the house and saw a charity plane. The first thing we did was call my brother, who is in Kyiv, and my father in the Chernihiv region. My mother is nervous, and I sit down and convince her that our town on the edge of Kyiv region will not be affected.
In the evening of the same day, my brother and friends in came to our house, I look at them and see not 25-year-olds, but people who experienced what no one expected, they drove to the sound of sirens and explosions. However, my father stayed there, Chernihiv region, and did not want to go, and then it became dangerous.
The first siren in the city sounded at night, frightening to my heart's memory, and I lay in the bathroom in my clothes and prayed that it would be a dream.
Now is the 40th day of the war, there are regular alarms in our city, but everything is calm. This fear will stay with me forever. But I am proud to be Ukrainian and I remain on my land.
But my heart aches for innocent children and people.
