Історія війни Л. О. В., 35-річної жительки Бучанського району Київської області.
Війна застала нас зненацька у селі Бучанського району Київської області близько 30 км від Києва.
Вдома прокинулися від вибухів близько 5 години ранку. Скло у вікнах дзвеніло так, наче от-от трісне. Було дуже страшно. Було введено надзвичайний стан, а далі воєнний стан, і комендантську годину. Періодично поблизу було чутно і видно військові літаючі об'єкти. Перші два дні ми майже весь день слідкували за новинами і не могли нічого робити. На другий день танки були вже в 25 км від нас. Періодично були чутні вибухи та тремтіння вікон, від чого ми також прокидалися по ночах. Кілька мостів в області досить швидко було підірвано, у тому числі той, що з’єднував трасу з Києвом. У більш-менш великих містах Бучанського району частково зникла електрика та були руйнування, а також були повідомлення про часткову окупацію. Підтвердили також окупацію міста на півночі від нас у Вишгородському районі. Ми намагалися зберігати здоровий глузд. У новинах було сказано, що п’ятниця (25 лютого 2022 року) буде найважчим днем, і ми сподівалися, що це правда. На жаль, сталося зовсім не так.
Ми почали використовувати світломаскування. Оскільки в нашому населеному пункті немає сирен, ми спали по черзі по 2 години, щоб слідкувати за повідомленнями про тривоги і своєчасно бігати у підвал, де ми ховалися багато разів днями і ночами, а також щоб слідкувати за ситуацією навколо нас, оскільки була інформація у тому числі із селища неподалік нас, що російські військові рухаються і стріляють з кулеметів та танків по житлових кварталах, лікарнях та всіх об’єктах на своєму шляху. Також ми слідкували за повідомленнями, як розділяються ворожі колони техніки і у напрямках яких населених пунктів вони прямують, і з жахом розглядали карту. Ми отримували повідомлення, що небезпека не минула, потрібно покинути вулиці і сховатися. Повітряних атак було дуже багато. На третій день замовлений нами хліб із села неподалік не зміг бути нам доставлений. Сусіди зафільмували танки у полі, де ми раніше гуляли, близько у 1-2 км від нас. Вибухи і постріли посилились. Кожного дня ми хотіли «прокинутися» і не могли. Ми втратили розуміння, який зараз день тижня, були тільки день перший, день другий і так далі, а потім ми втратили і їх відлік. Спочатку ми не усвідомлювали, що наше село в небезпеці, і запрошували родичів і друзів, які вирішували виїжджати з Києва та інших частин області. На щастя ніхто з них до нас не встиг приїхати.
Через три дні через диверсію окупаційних військових у нас зникло світло, вода, інтернет і звʼязок. Слідкувати за новинами, у тому числі за повітряними тривогами, як і зв’язуватися з родичами ставало майже неможливо. Часто нам доводилося приймати рішення щодо переховування в укритті, аналізуючи звуки вибухів навколо. У такому разі, коли навколо трохи стихало, ми відміряли хвилин двадцять і чекали, чи будуть нові гучні вибухи. Наше укриття не відповідало правилам безпеки укриттів. Ночами мобільний зв’язок з певного моменту перестав працювати зовсім. Одного ранку стовпи диму від вибухів було видно у трьох різних напрямках.
В будинках ставало дуже холодно, виникали складнощі з обігрівом та приготуванням їжі, оскільки газ у багатьох не проведений, а дим від вогнища міг привернути небезпечну увагу. Однак пару разів ми все ж таки потрошку розпалювали невеличке багаттячко. Ми намагалися зігріти чай всередині каміну, і він вийшов наче копчений. Коли на вулиці темніло, ставало ще більш страшно. Доводилося закривати штори і ховати вогники від свічок. Вдома ми спали у декількох шарах вуличного одягу і під декількома ковдрами. У разі повітряної тривоги або коли не було зв’язку і дуже гучно гупало, ми вискакували і добігали до підвалу за 2-4 хвилини. Наш собака швидко зрозумів, куди треба бігти. Коли ми вилазили із підвалу, собака дуже радів, тож ми повинні були негайно втихомирити його і не дати утекти кудись углиб саду. У підвалі ми одягали також кілька шарів верхнього одягу. Спочатку ми намагалися спати на дошках, які встигли покидати в підвал на підлогу. Після того, як дуже позамерзали і все тіло позатікало, ми вирішили покращити підвал наскільки це було можливо. Ми додали дощок, вкрили їх і стіни ковдрами, як могли, і додали матрац для собаки. У погребі було вогко. Ми вкривалися ковдрами удома навіть вдень, а також вкривали на ніч собаку, як удома, так і в погребі. Собака спав у ошийнику, де вказано кличку, номери телефонів та імена. Поруч з нами лише за пару днів почали точитися жорсткі бої, і ми швидко опинилися в сірій зоні, а потім і взагалі під окупацією.
Через колони російських солдатів, що йшли повз нас, одного разу ми провели у холодному підвалі 11 з половиною годин поспіль. Довелося ходити в туалет у підвалі у пакетик і зав’язати його до можливості вибратися. Коли ми чули якісь шорохи, ми не знали, чи це вітер, чи щось поряд відбувається. Ми згадували новини, в яких сказали, що найгіршим днем буде другий день, і сподівалися, що для нашого регіону найгіршим днем був п'ятий. На шостий день ми сподівалися, що для нашого регіону найгіршою ніччю була з п'ятого на шостий день. На жаль це знову не справдилося. Допомога не могла нас дістатися, оскільки виїздом і в’їздом в населений пункт було неможливо користуватися, і навколо відбувалися постійні обстріли і вибухи. Минуло більше тижня, кожен наступний день якого був тривожніший за попередній. Ми почали збиратися із сусідами на наради. Ми домовилися виходити на зв’язок по рації із сусідом у певні години. Коли він виїхав, ми дали рацію іншому сусіду. Спочатку два, а згодом один раз на день хтось вмикав генератор, і ми колективно заряджали пристрої та набирали воду. Ми з сусідами намагалися допомагати один одному підтримкою і ресурсами. Ми стали робити списки справ такого плану: 8-00 - дзвінок по рації, 10-00 - 12-00 спроба отримати їжу в магазині, 14-00 - увімкнення води, 17-00 - зустріч із сусідами, 18-00 - зустріч з іншими сусідами, 20-00 - дзвінок по рації. Ми почали більше спілкуватися з людьми на вулицях.
Коли ми вийшли гуляти з собакою у черговий раз, над нами пролетіло три ракети, і зовсім неподалік щось вибухнуло. Іншого разу на прогулянці ми бачили ракети, що летіли убік Києва, і спалахи від них. Періодично літали якісь гелікоптери та інші об’єкти, а одного разу вночі гелікоптер літав дуже довго і дуже близько. Вибухи вночі відбулися зовсім близько, було відчуття, що це мінометний вогонь. У погребі сипався будівельний матеріал з даху, а вдома тремтіли не просто вікна, а й стіни. Ми спробували повідомити сусідам, де ми переховуємося на випадок обвалів. В якийсь момент ми вирішили, що наш льох уже, можливо, більш небезпечний, ніж будинок. В якийсь момент ми були у настільки пригніченому стані, що навіть махнули рукою на можливу необхідність (судячи зі звуків) бігти в укриття. У дуже пригніченому стані ми робили й інші речі звичного життя, думаючи про те, що вони можуть бути востаннє. Ночами у мене відбулося кілька панічних атак з симптомами, що нагадували інфаркт, але ми тоді не знали, що це, і не мали змоги звернутися до лікаря. Ми кілька разів пробували отримати їжу і ходили в центр, не бувши впевненими, що це безпечно. Це вдалося лише одного разу. Знайомий, якого ми випадково зустріли, запропонував виїжджати через один із населених пунктів неподалік, а згодом повідомив, що їхати туди не можна, бо там, як і на трасі, розстрілюють автомобілі.
З тяжким серцем, зрозумівши, що допомоги найближчим часом не буде, а бойові дії навколо стають більш потужними, міни падають все ближче, і шанси бути похованими під власним будинком все вищі, а людей навколо залишається все менше, ми змушені бути спробувати якось виїхати. Це рішення далося дуже важко і відносно спонтанно, оскільки ми весь час подумували залишатися. Ми чули, що у лісі розташувалася група окупантів, через що хтось змушений був повернутися. Ми час від часу чули новини, які здавалися позитивними, з селища неподалік, і були оптимістично налаштовані. На збори було мало часу, оскільки рано темніло, а ми не знали, що саме збирати і на який час ми їдемо. Ми плакали у кожній кімнаті і обійшли сад із собакою. Ми прощалися одне з одним, і дякували за нашу зустріч, і за час, що ми провели на цій планеті, і за час, який ми провели разом. Наші батьки згодом сказали, що слідкуючи за новинами нашого регіону думали, що вже нас не побачать.
Ми виїжджали рано вранці, поки ще трималась мінусова температура, і легковий автомобіль мав можливість проїхати по замерзлій багнюці, петляючи польовими дорогами, оскільки була інформація, що їхати по трасі, як звичайно, не можна, оскільки там розстрілюють автомобілі. Виїжджаючи, ми чули вибухи, що доносились поряд, і бачили ракети, що пролітають. По дорозі ми наїхали на невизначений предмет, від чого у нас розірвалось колесо, і ми були змушені його замінити дуже швидко під звуки артобстрілу, на зустрічній смузі, оскільки їхати по правильній було неможливо через пошкодження, уламки, спалену військову техніку і розстріляні машини. Але нам вдалося врятуватися. Ми направились світ за очі, оскільки наші родичі були в Києві, де також було не дуже безпечно на той час, і багато людей звідти виїжджали. На першій заправці ми дивилися на цілі будівлі, на людей, які обирали якісь товари, на готову теплу їжу і на людей, які приїхали на заправку на роботу.
Ми зупинялися в різних місцях розміщення, де погоджувалися на гостей із собакою. У день прибуття в готель ми підскакували кожного разу, як хтось зачиняв двері чи здійснював ще якийсь шум, а «у вухах» весь час лунали вибухи. Через 2 дні після того, як ми виїхали з першого готелю, неподалік нього стався ракетний удар, який зруйнував деякий об’єкт. З вікон другого готелю ми бачили заграву від ударів і пролітаючу ракету. У цей період ми вже змогли звернутися за медичною допомогою, мені було діагностовано стан після симпато-адреналовий кризу та вегетосудинну дистонію, а чоловіку – нейроциркуляторну дистонію по кардіальному типу. Також ми зверталися і за ветеринарною допомогою і вилікували собаці інфекцію, яка виникла внаслідок укусу кліща, оскільки собака була оброблена від паразитів із деяким запізненням, через те, що ми не мали змогу зробити це вчасно.
Ми повернулися додому, як тільки село деокупували i почали ремонтувати електроенергію, тобто більше ніж, через місяць з моменту, як ми поїхали. Навколо були розстріляні машини, пошкоджені будівлі, сліди боїв. За час нашої відсутності у наш будинок проникли російські військові, які зламали ворота, пошкодили двері, розбили склопакети, пошкодили меблі, проломили сокирою стіну, викрали багато речей, що належали нашій сім’ї, включаючи ящик собаки, а частину речей пошкодили, влаштували бруд і безлад. Крім того, на даху було виявлено значні пошкодження. В перший день нашого повернення ми були дуже щасливі бути знову вдома, але водночас було досить тяжко на душі, оскільки ми пам’ятали ті тривожні дні, які нам довелося тут пережити. Перша ніч після повернення додому також далась важко, але ми знали, що завтра буде новий день, світлий i сонячний, i вiн дасть нам новi сили.
EN:
The war story by L. O. V., a 35-year-old resident of Bucha district of Kyiv region.
The war took us by surprise in the village of Bucha district, Kyiv region, about 30 km from Kyiv.
The house woke up from the explosions at about 5 o'clock in the morning. The glass in the windows rang as if about to crack. It was very scary. A state of emergency was imposed, followed by martial law and a curfew. Periodically, military flying objects could be heard and seen nearby. For the first two days, we followed the news almost all day and could do nothing. On the second day, the tanks were already 25 km from us. Occasionally there were explosions and shaking of the windows, which also woke us up at night. Several bridges in the region were blown up fairly quickly, including the one connecting track with Kyiv. In more or less large cities of Bucha district, electricity was partially cut off and there were destruction, as well as reports of partial occupation. They also confirmed the occupation of the city north of us in the Vyshhorod district. We tried to keep common sense. The news said that Friday (February 25, 2022) would be the hardest day, and we hoped it was true. Unfortunately, this is not the case.
We started using light masking. Since there are no sirens in our village, we slept for 2 hours to follow the alarms and run to the basement, where we hid many times day and night, and to monitor the surrounding situation, because there was information in including from a village near us, that the russian military is moving and firing machine guns and tanks at residential neighborhoods, hospitals and all objects in its path. We also followed the reports of how the enemy columns of equipment were divided and in which directions they were heading, and we looked at the map with horror. We received a message that the danger had not passed, we needed to leave the streets and hide. There were a lot of air attacks. On the third day, the bread we ordered from a nearby village could not be delivered to us. Neighbors filmed tanks in the field where we used to walk, about 1-2 km from us. Explosions and shots intensified. Every day we wanted to "wake up" and could not. We lost the understanding of what the day of the week is, it was only the first day, the second day and so on, and then we lost their countdown. At first, we did not realize that our village was in danger, and we invited relatives and friends who decided to leave Kyiv and other parts of the region. Fortunately, none of them managed to come to us.
Three days later, due to the sabotage of the occupying military, our electricity, water, internet and communications disappeared. It became almost impossible to follow the news, including air alarms, as well as to contact relatives. We often had to make decisions about hiding in a shelter, analyzing the sounds of explosions around. In that case, when it was getting a little quieter, we measured for twenty minutes and waited for new loud explosions. Our shelter did not comply with the rules of shelter security. At night, mobile communication stopped working at some point. One morning, columns of smoke from the explosions were seen in three different directions.
It was getting very cold in the houses, there were difficulties with heating and cooking, because many of us did not have gas, and the smoke from the fire could attract dangerous attention. However, a couple of times we still lit a small fire. We tried to warm the tea inside the fireplace, and it came out as if smoked. When it got dark outside, it got even scarier. We had to close the curtains and hide the lights from the candles. At home, we slept in several layers of street clothes and under several blankets. In case of an air alarm or when there was no communication and a loud bang, we jumped out and reached the basement in 2-4 minutes. Our dog quickly figured out where to run. When we came out of the basement, the dog was very happy, so we had to calm him down immediately and not let him run away somewhere in the garden. In the basement, we also wore several layers of outerwear. At first, we tried to sleep on the boards, which we managed to leave in the basement on the floor. After it was very cold, and the whole body was leaking, we decided to improve the basement as much as possible. We added boards, covered them and the walls with blankets as best we could, and added a mattress for the dog. It was damp in the cellar. We covered ourselves with blankets at home even during the day, and also covered the dog at night, both at home and in the cellar. The dog slept in a collar with nicknames, phone numbers and names. In just a couple of days, fierce fighting began near us, and we quickly found ourselves in a gray area, and then under occupation in general.
Once we spent 11 and a half hours in a cold basement through columns of russian soldiers passing by us. We had to go to the restroom in the basement in a bag and tie it until we could get out. When we heard some rustling, we didn't know if it was the wind or something nearby. We mentioned the news, which said that the worst day would be the second day, and hoped that the worst day for our region was the fifth. On the sixth day, we hoped that the worst night for our region was from the fifth to the sixth day. Unfortunately, this did not happen again. We could not get help because it was impossible to use the entrance and entrance to the settlement, and there were constant shelling and explosions around. More than a week passed, each day was more anxious than the previous one. We started meeting with our neighbors. We agreed to talk to the neighbor on the walkie-talkie at certain times. When he left, we gave the walkie-talkie to another neighbor. First two, and then once a day someone turned on the generator, and we collectively charged the devices and collected water. My neighbors and I tried to help each other with support and resources. We began to make to-do lists of this plan: 8-00 - a call on the walkie-talkie, 10-00 - 12-00 trying to get food in the store, 14-00 - turning on the water, 17-00 - meeting with neighbors, 18-00 - meeting with other neighbors, 20-00 - a call on the walkie-talkie. We started to communicate more with people on the streets.
When we went for a walk with the dog once again, three rockets flew over us, and something exploded nearby. Another time on a walk we saw rockets flying towards Kyiv and flashes from them. Helicopters and other objects flew periodically, and one night a helicopter flew very long and very close. The explosions at night took place very close, there was a feeling that it was a mortar fire. Building material was pouring from the roof in the cellar, and not only the windows but also the walls were shaking. We tried to tell our neighbors where we were hiding in case of a landslide. At some point, we decided that our basement was probably more dangerous than the house. At one point, we were in such a depressed state that we even waved our hand at the possible need (judging by the sounds) to run to the shelter. In a very depressed state, we did other things of ordinary life, thinking that they might be the last. At night, I had several panic attacks with symptoms resembling a heart attack, but we did not know what it was then and were not able to see a doctor. We tried several times to get food and went to the center, not sure if it was safe. It only happened once. An acquaintance, whom we met by chance, offered to go through one of the nearby settlements, and later said that it is impossible to go there, because there, as on the road, cars are being shot at.
With a heavy heart, realizing that there will be no help in the near future, and the fighting around is intensifying, mines are falling closer, and the chances of being buried under your own house are higher, and people around are less and less, we have to try to leave. This decision was very difficult and relatively spontaneous, because we were always thinking of staying. We heard that a group of occupiers was stationed in the forest, so someone was forced to return. From time to time we heard positive news from a nearby village and were optimistic. There was little time for the meeting, because it was getting dark early, and we didn't know what to gather and for how long we were going. We cried in every room and walked around the garden with the dog. We said goodbye to each other, and thanked you for our meeting, and for the time we spent on this planet, and for the time we spent together. Our parents later said that following the news of our region, they thought they would not see us again.
We left early in the morning while the temperature was still below freezing, and the car had the opportunity to drive through the frozen mud, winding through the field roads, because there was information that driving on the road, as usual, is not possible because cars are shot there. As we were leaving, we heard explosions nearby and saw rockets flying. On the way we came across an unidentified object, which caused our wheel to break, and we had to replace it very quickly to the sounds of artillery shelling, on the oncoming lane, because it was impossible to go on the right due to damage, debris, burned military equipment and shot cars. But we managed to escape. We went out of our way because our relatives were in Kyiv, where it was also not very safe at the time, and many people were leaving. At the first gas station we looked at the whole building, at the people who were choosing some goods, at the ready-made hot food and at the people who came to the gas station to work.
We stayed at various accommodations, where we agreed on guests with a dog. On the day we arrived at the hotel, we jumped every time someone closed the door or made another noise, and explosions kept ringing in our ears. Two days after we left the first hotel, there was a rocket attack near it, which destroyed an object. From the windows of the second hotel, we saw a glow from the blows and a flying rocket. During this period, we were able to seek medical help, I was diagnosed with a condition after sympatho-adrenal crisis and vascular dystonia, and my husband – neurocirculatory dystonia of the cardiac type. We also sought veterinary care and cured the dog of the infection caused by the tick bite, as the dog was treated for parasites with some delay due to the fact that we were not able to do so in time.
We returned home as soon as the village was deoccupied and started repairing electricity, that is, more than a month after we left. Cars were shot around, buildings were damaged, and there were traces of fighting. During our absence, the Russian military broke into our house, broke down gates, damaged doors, smashed windows, damaged furniture, broke the wall with an ax, stole many items belonging to our family, including a dog box, and damaged some items, arranged dirt and disorder. In addition, significant damage was found on the roof. On the first day of our return, we were very happy to be home again, but at the same time it was quite hard because we remembered the anxious days we had here. The first night after returning home was also difficult, but we knew that tomorrow would be a new day, bright and sunny, and it would give us new strength.
