Учасниця молодіжної програми Українського Дому «Мистецтво Змін» Олеся Мазуркова розповіла свою історію про повномасштабну війну в Україні.
Правду кажучи, моя історія починається з іронії. Сама я з Києва, жила там уже 17 рік, доки не почався весь цей безлад. 23 лютого я пішла бити татуювання, до цього всім кажучи, що поки я не матиму на собі тату — війна не почнеться. Ви й не уявляєте, з яким подивом я прокинулась наступного ранку, коли почула сирени. Хоча, на той момент я також думала про те, що дуже й дуже не хочу йти до школи. Що ж, бажання здійснилось, та якою ціною…
Не скажу, що я панікувала. Можливо, не до кінця розуміла, що взагалі відбувається, тому швидко зібралася й дістала клітку для папуги. Мої мама, тато і брат також зібрали якісь свої речі й просто сиділи у вітальні.
Так ми протрималися до наступного ранку — після кількох вибухів, що супроводжувались спалахами, старший брат зрозумів, що «ловити» тут більше нічого. Хоч тато й записався до тер.оборони, йому так і не подзвонили, і, правду кажучи, я цьому дуже рада.
Спочатку мої батьки відмовились від братової пропозиції виїхати з міста, натомість сказали забирати мене і їхати до безпечного місця. От тоді в мене й почалася паніка. Коли мене вирвало, мама погодилась поїхати разом із нами. Потім здався й тато. І отак ми вп‘ятьох (не забувайте про папугу), виїхали на світанку.
Дорога тривала 18 годин, до пункту призначення ми приїхали глибоко вночі.
Далі тривали дні, коли кожен шурхіт дуже тебе лякає, і неважливо, чи то падаюча табуретка, чи гул потяга. Одного разу вночі я випадково бахнула дверцятами тумби й мама нагримала на мене, бо думала, що це бомби. Але знаєте, нам пощастило. Згодом шуми перестали лякати, з‘явилося бажання вийти на вулицю й подивитися на красу природи. Життя продовжилось, хоч і змінилось. Я вже місяць не була в рідному місті, але туди поїхав тато, заради риб та квітів (90 зі 100 відсотків живі, якщо вам цікаво). Він, до речі, вже повернувся: по його очах я побачила, що вдома не дуже безпечно і з поверненням краще почекати.
Але мені подобається це місце: тут гори, маленька річка, багато птахів. Звісно, усе це не може замінити рідну домівку, але я стараюсь бачити в усьому щось хороше — так простіше жити.
До речі, про хороше: наш папуга виявився найвитривалішим за всіх. Спокійно літає, роззнайомився з собакою сусідів, краде шматки млинців, поки ніхто не бачить. А також створює всім настрій, співаючи свої гарні пісні.
Я не знаю, коли закінчиться війна, але бажаю всім вам, кожній людині, якій довелося зіткнутися з цим жахом: тримайтеся. Ви не одні. Ми обов‘язково переможемо, адже ми — українці.
EN:
Olesya Mazurkova, a participant in the youth program of the Ukrainian House «Art of Change», told her story about a full-scale war in Ukraine.
Telling the truth, my story begins with irony. I am from Kyiv, I lived there for 17 years, until all this mess started. On February 23, I went to get a tattoo, telling everyone as long as I don't have a tattoo, the war won't start. You can't imagine how surprised I woke up the next morning when I heard the sirens. Although, at that time I also thought that I really, really don't want to go to school. Well, the wish came true, and at what cost…
I will not say that I panicked. Maybe I don’t fully understand what was going on, so I quickly got together my things and got a cage for the parrot. My mom, dad and brother also packed up and just sat in the living room.
So we stayed until the next morning —after several explosions, accompanied by outbreaks, the older brother realized that we can’t do anything more here. Although my father signed up for the Territorial Defense, he was never called, and to be honest, I'm very happy about it.
At first, my parents refused my brother's offer to leave the city, but instead told him to pick me up and go to a safe place together. That's when I started to panic. When I vomited, my mother agreed to go with us. Then Dad gave up. So the five of us (don't forget the parrot) left at dawn.
The road lasted 18 hours, we arrived late at night.
Then there were the days when every rustle scares you a lot, and it doesn't matter if it's a falling stool or the rumble of a train. One night I accidentally slammed the cabinet door and my mother yelled at me because she thought it was a bomb. But you know, we were lucky. Eventually, the noise ceased to frighten, and there was a desire to go outside and see the beauty of nature. Life went on, though it changed. I haven't been to my hometown for a month, but my dad went there for fish and flowers (90 out of 100 percent alive, if you're interested). By the way, he has already returned: through his eyes I saw that the house is not very safe, and it is better to wait with the return.
But I like this place: there are mountains, a small river, a lot of birds. Of course, all this cannot replace my home, but I try to see something good in everything — it's easier to live that way.
By the way, for good: our parrot was the most enduring of all. He flies calmly, gets acquainted with the neighbors' dog, steals pieces of pancakes until no one sees. And also creates a mood for everyone by singing their beautiful songs.
I do not know when the war will end, but I wish all of you, every person who has had to face this horror: hold on. You are not alone. We will definitely win, because we are Ukrainians.
