Історія Elzara Oiseau, 33 річної жительки Ірпеня, якою вона поділилась з нами за допомогою форми.
Мене звати Ельзара, я художник, наразі, вже кілька тижнів перебуваю у Швейцарії.
Я родом із Криму, переїхала до Києва одразу після окупації Криму росією у 2014.
Так вийшло, що від росії я страждаю усе життя починаючи з моїх прадідів.
Я кримська татарка, яка народилася не там, де повинна була. Як донька депортованого народу, я народилася у росії. Та все своє дитинство провела у розповідях і мріях моїх родичів, про Крим, що одного дня ми повернемося.
Мій дід і вся наша сім'я кожного року влітку намагалися приїздити до Криму, де нам вдалося отримати малесеньку ділянку землі, десь дуже далеко від цивілізації. Але кожного року протягом літа мій дід будував будинок, кожну цеглину він клав своїми руками.
У 2000 році я зі своїми батьками і новонародженим братом переїхала до Криму. Було дуже тяжко. Я була підлітком, та зміна життя була досить деструктивною у цьому віці.
Мої батьки почали життя з нуля. Ми пережили усе: і бідність, і тяжки умови, але були терпеливі, тому що в нас була мрія – жити на своєї землі. І на цій землі я дізналася що таке расизм. Росіян було достатньо багато у Криму (звісно, тому що іх привезли жити у наші домівки у 1944 після депортації кримських татар), їх було достатньо, щоб я відчула що таке расизм на своїй рідній землі. Мені постійно нагадували та підкреслювали, що я не руська, що я не арійського походження. Добре, що я із дитинства була сильною, та не звертала уваги на це.
Так ми прожили 14 складних, але щасливих років, та збудували своє життя достатньо, щоб жити та радіти. Поки росія знову не прийшла до наших будинків весною 2014.
Цього разу я переїхала тільки з чоловіком. Ми були тільки вдвох. Не було в нас ні родичів, ні знайомих.
Але було велике бажання працювати, створювати, будувати.
І нам це вдалося. Самим, без будь-якої підтримки. Ми створили власний ювелірний бренд, прикраси виготовляли за моїми ескізами. Чоловік навчився самотужки виробництву.
В нас було 2 майстерні. Ювелірна, та художня, де я створювала свої художні витвори.
Але вони знову прийшли.
Вони знищили моє житло, про яке я мріяла усе своє життя. Моє власне житло, яке ми намагались придбати стільки років! Вони знищили увесь Ірпінь. Як і інші міста моєї вже такої рідної України.
Війна. Вже з початку зими 2021 я відчувала, що війна абсолютно можлива, що вона наближається. Це було помітно навіть по моїм роботам. Все більш з'являлися тривожні нотки та сюжети.
Коли ситуація на кордонах України стала зовсім складною, я вже не мала сумнівів, що війна неминуча, що це тільки питання часу. Чому я була впевнена? Тому що я дуже добре знаю росіян.
Із січня до найпершого дня війни я створила декілька полотен присвячених війні. Але останнє, на якому зображена дівчина, що змінює свої підбори на військове взуття, яке почала 23-го лютого, я так і не завершила. Але сподіваюся ще. Також сподіваюся, що дуже скоро я буду писати полотна про нашу перемогу, та силу українського духу.
Ранок 24-го лютого, залишається і, мабуть, залишиться найстрашнішим моментом мого життя. Пам'ятаю досі як сильно билося серце і тоді я зрозуміла сенс вислову що «серце ніби вискакує». Перша людина, якій я подзвонила була моя подруга. Я просто набрала її, знаючи, що спить вона дуже міцно, і сказала тільки «Марина, збирайся, почалося». Кожного разу, коли я згадую цей момент, починаю ридати. Саме цей момент викликає неймовірну жалість до себе і своїх близьких, що також перебували у нестерпному стресі очікування страшного.
Той перший звук ракети, не порівняється ні з чим. Та він досі лунає в моїй голові. Навіть подальші бомбардування Ірпеня, мого міста де я жила, не можуть перекреслити цього страшного звуку. Після якого ми тижнями прибували у підвалах наших будинків, переходячи з одного підвалу в інший, в надії що саме цей буде надійніший. Коли ситуація стала вже зовсім нестерпною, ми виїхали до Києва, та це було найкращим рішенням за весь час війни, бо вже на наступний день, місто будо повністю заблоковане. Та з кожною наступною хвилиною ставало все більш схожим на картинки із фільмів жахів, де мертві люди залишаються просто на вулиці, і ніхто навіть не може забрати їхні тіла через постійні постріли.
У день, коли я дізналася, що росіяни знищили моє житло, я зрозуміла, що мене майже більше нічого не тримає, та я вирішила боротися на своєму фронті мистецтва.
Я зібрала усе, що встигла зі своєї майстерні, та самотужки вивезла у Польщу, а потім у Швейцарію. Було дуже важко залишати моє улюблене місто і моїх рідних. Мій Київ переживає найскладніші часи, і я довго не могла його залишити. В Києві залишилися найдорожчі мені люди, і я не випускаю з рук телефон, слідкую за сповіщеннями «відбій».
Зараз під час війни мої роботи беруть участь у виставках за кордоном, продажі з яких йдуть на допомогу Україні та нашій армії.
Я хочу продовжувати максимально свою творчу діяльність, навіть з останніх сил, бо нам необхідно говорити про наш біль.
EN:
The war story by Elzara Oiseau, a 33-year-old resident of Irpin.
My name is Elzara, I am an artist, I have been in Switzerland for several weeks now.
Originally, I'm from Crimea and moved to Kyiv immediately after the Russian occupation of Crimea in 2014.
As it turned out, I have suffered from russia all my life, starting with my great-grandparents.
I am a Crimean Tatar who was born not where I should have been. As the daughter of a deported people, I was born in Russia. But I spent all my childhood in the stories and dreams of my relatives, about the Crimea, that one day we will return.
Every summer, my grandfather and our whole family tried to come to the Crimea, where we managed to get a tiny piece of land, somewhere very far from civilization. But every year during the summer my grandfather built a house, he laid every brick with his own hands.
In 2000, my parents, my newborn brother and I moved to Crimea. It was very difficult. I was a teenager, and the change of life was quite destructive at this age.
My parents started life from scratch. We survived everything: poverty and difficult conditions, but we were patient because we had a dream – to live on our land. And on this earth I learned what racism is. There were enough Russians in the Crimea (of course, because she was brought to live in our homes in 1944 after the deportation of the Crimean Tatars), there were enough of them to make me feel what racism is in my homeland. I was constantly reminded and emphasized that I was not russian, that I was not of Aryan origin. It's good that I was strong since childhood, but I didn't pay attention to it.
So we lived 14 difficult but happy years, and built our lives enough to live and rejoice. Until russia came to our homes again in the spring of 2014.
This time I moved only with my husband. We were just the two of us. We had no relatives or acquaintances.
But there was a great desire to work, create, build.
And we succeeded. By ourselves, without any support. We created our own jewelry brand, jewelry was made according to my sketches. My husband learned to produce on his own.
We had 2 workshops. Jewelry, and art, where I created my works of art.
But they came again.
They destroyed my home, which I had dreamed of all my life. My own home that we have been trying to buy for so many years! They destroyed all of Irpin. As well as other cities of my already native Ukraine.
War. From the beginning of the winter of 2021, I felt that war was absolutely possible, that it was approaching. This was noticeable even in my work. Anxious notes and plots appeared more and more.
When the situation on Ukraine's borders became very difficult, I had no doubt that war was inevitable, that it was only a matter of time. Why was I sure? Because I know russians very well.
From January until the very first day of the war, I created several paintings dedicated to the war. But the last one, which shows a girl changing her heels into military shoes, which she started on February 23, I never finished. But I hope I will. I also hope that very soon I will write canvases about our victory and the strength of the Ukrainian spirit.
The morning of February 24 remains and probably will remain the worst moment of my life. I still remember how hard my heart beat, and then I understood the meaning of the phrase that “the heart seems to jump”. The first person I called was my friend. I just dialed her, knowing that she was sleeping very soundly, and said only “Marina, get ready, it's started.” Every time I remember this moment, I start to cry. It is this moment that causes incredible pity for myself and my loved ones, who were also in unbearable stress of waiting for the terrible.
That first sound of a rocket is incomparable to anything. But it still echoes in my head. Even the subsequent bombing of Irpin, my city where I lived, cannot erase this terrible sound. After which we arrived for weeks in the basements of our houses, moving from one basement to another, hoping that this one will be more reliable. When the situation became completely unbearable, we went to Kyiv, but it was the best decision for the whole war, because the next day, the city will be completely blocked. But with each passing minute, it became more and more like horror movies, where dead people were just left on the street, and no one can even pick up their bodies because of the constant shots.
The day I find out that the russians had destroyed my home, I realized that almost nothing was holding me back, and I decided to fight on my art front.
I collected everything I could from my workshop and took it to Poland on my own, and then to Switzerland. It was very difficult to leave my favorite city and my family. My Kyiv is going through the most difficult times, and I couldn't leave it for a long time. The people dearest to me remain in Kyiv, and I do not let go of the phone, I follow the “alarm cancellation” notifications.
Now, during the war, my works take part in exhibitions abroad, the sales of which go to help Ukraine and our army.
I want to continue my creative activity as much as possible, even with the last efforts, because we need to talk about our pain.
