Історія війни Ірини Мовчан з міста Бердичів, учасниці молодіжної програми Українського Дому «Мистецтво Змін».
24 лютого 5:15, цей дзвінок зі словами «Іра, почалась війна. Росія обстрілює населені пункти поруч з нашими», – був для мене ніби холодним душем, після якого я одразу встала і пішла в іншу кімнату, де вже працював телевізор, який не говорив мені нічого нового.
Спочатку розпач, сльози та нерозуміння того, чому росіяни зараз спокійно сплять, а ми маємо збирати речі та їхати в безпечне місце, щоб просто вижити. Далі адреналін та пакування валіз. У мене не було складено тривожної валізки, тому що я не думала, що все зайде настільки далеко. На жаль я недооцінила ситуацію в якій могла бути. Потім одразу біжу знімати гроші, де бачу біля банкомата багато людей, які здавалося нічого не знаю, а мені хотілось про це кричати. Оскільки я живу біля залізничної дороги, після кожного звука я здригалась, тому що думала: «вони вже тут». Пізніше, я приїхала до бабусі, і зі словами: «Ти вже знаєш?», – ввійшла в хату.
Цілий день на новинах, вони були для мене замість сніданку, кави, бутербродів. Цілий день думаєш, що вони вже на порозі твого міста і лягаєш спати з думкою: «Хочу завтра побачити своїми очима новий день.»
Моя мама не могла сидіти без діла, вона була однією з перших волонтерів мого міста. Звісно було дуже страшно відпускати її з думкою, що можеш бачити її останній раз. Пізніше я також до неї приєдналась, щоб бути хоча б чимось корисною для своєї країни в ці скрутні часи.
Потім перші тривоги, перші обстріли, перші дрони, перші зрадники, перші заходи безпеки (заклеєні скотчем вікна, комендантська година, світломаскування, яким так вправно володіє моя бабуся, якій після війни, вважаю потрібно дати за це медаль).
Паніка, яке страшне слово, але моя сім‘я її відчула. Одного вечора мама зайшла додому зі словами: «Іра, ти їдеш в Польщу і це не обговорюється.» До цього ми не підіймали це питання, але я знала одне: я тут народилась, я тут і залишусь. Після двогодинних вмовлянь я своєї думки не змінила і моїй сім‘ї нічого не залишалось як підняти білий прапор.
Під час перших днів війни я не могла ні слухати музику, ні радіти життю. «Як так можна, – думала я, – люди вмирають, а ти будеш слухати музику!?»
Кожного разу, заходячи у соціальні мережі, з надією побачити пост або сторіс зі словами підтримки для України та українців, коли їх не знаходила, у мене краялось серце. «Як ти можеш радіти новій машині, коли наш транспорт обстрілюють, як ти можеш летіти за кордон, коли ми не можемо виїхати з міст, – думала я, – як ти можеш написати «ми за мир», коли через 5 хвилин постиш нове відео, з рецептом печива!?» Знову знайоме для мене відчуття – злість і розуміння того, що це не моя людина. Так багато блогерів, за якими я слідкувала, просто відсіялось.
4:00 ранку, який зловісний час, я прокидаюсь від вибуху. Я сплю дуже міцно, мене нічого не може розбудити, але тут, напевно, розбудило тіло та інстинкт самозбереження. Ми чуємо вибухи дуже близько біля нас, від кожного припущення, яке з’являлось у мене в голові, я відчувала мороз по шкірі. Цього ранку вперше в моє місто запустили ракету, в моє місто, де я народилась, росла, вперше закохалась та вперше з‘їла гамбургер. Злість, розпач, знову усі ці емоції, які я відчувала в перший день.
Звуки літака, потяга та сусідських дітей. Ви подумаєте, що тут спільного? Вони всі видають однакові звуки, після яких ти ще декілька секунд думаєш, що це було. У такому стані, я жила дуже довго, а потім звикла. І коли мама зі словами: «Вимикайте телевізор, чуєте щось гуде?», – я їй одразу говорила, що це потяг або діти. Після кожного такого припущення мій страх розвіювався і залишилось лише одна думка – якщо вмру, то хоча б на своїй землі.
Лише декілька днів тому, коли орки почали відступати, я ніби почала жити довоєнним життям, але без прогулянки з друзями, зависаннями в кав‘ярні. Я знову почала слухати музику без докорів совісті, насолоджуватися кожним ковтком кави зранку, не думаючи що хтось її не має. Лягати у чисте тепле ліжко щовечора, без докорів сумління, що хтось спить у підвалі, хоча ні, така думка буває, але я думаю це просто можна назвати людяністю.
Слава Україні!
EN:
History of the war History of war Iryna Movchan from Berdychiv, a participant in the youth program of the Ukrainian House «Art of Change».
February 24 5:15, this call with the words «Ira, the war has begun. Russia is shelling the settlements next to ours», was like a cold shower for me, after which I immediately got up and went to another room, where there was already a TV set that did not tell me anything new.
First – despair, tears and an incomprehension why Russians are sleeping peacefully now, and we have to pack up and go to a safe place just to survive. Then adrenaline and packing suitcases. I didn't have an anxious suitcase because I didn't think it would go that far. Unfortunately, I underestimated the situation I could be in.
Then I immediately run to withdraw money, where I see a lot of people at the ATM, who seemed to know nothing, and I wanted to shout about it. Because I live by the railroad, I shuddered at every sound because I thought, «They're here.» Later, I came to my grandmother, and with the words: «Do you already know?» – entered the house.
All day on the news, they were for me instead of breakfast, coffee, sandwiches. All day you think that they are already on the threshold of your city and go to bed thinking: «I want to see a new day with my own eyes tomorrow.»
My mother could not sit idle, she was one of the first volunteers in my city. Of course, it was very scary to let her go with the thought that you could see her for the last time. Later, I also joined her to be at least something useful for my country in these difficult times.
Then the first alarms, the first shelling, the first drones, the first traitors, the first security measures (taped windows, curfew, light masking, which is so skillfully owned by my grandmother, who after the war, I think you need to give a medal for it).
Panic is a scary word, but my family felt it. One evening my mother came home with the words: «Ira, you are going to Poland, and it is not discussed.» We had not raised this issue before, but I knew one thing: I was born here, I will stay here. After two hours of persuasion, I did not change my mind and my family had no choice but to raise the white flag.
During the first days of the war, I could neither listen to music nor enjoy life. «How can that be,» I thought, «people are dying, and you're going to listen to music!?"
Every time I went to social networks, hoping to see a post or page with words of support for Ukraine and Ukrainians, when I could not find them, my heart broke. «How can you enjoy the new car when our vehicles are under fire, how can you fly abroad, when we can't leave the cities,» I thought, «how can you write 'we are for peace' when you post a new video in five minutes, with a cookie recipe!?» Again, a familiar feeling for me – anger and the understanding that this is not my human being. So many bloggers I followed just dropped out.
4:00 in the morning, what a sinister time, I wake up from the explosion. I sleep very soundly, nothing can wake me up, but here, probably, the body and the instinct of self-preservation woke up. We hear explosions very close to us, I could feel the frostbite on every assumption in my head. This morning, for the first time, a rocket was launched in my city, in my city, where I was born, raised, fell in love for the first time and ate a hamburger for the first time. Anger, despair, all these emotions that I felt on the first day.
Sounds of airplane, train and neighboring children. What do you think there is in common? They all make the same sounds, after which you think for a few seconds that it was. In this state, I lived a very long time and then got used to it. And when my mother said, «Turn off the TV, do you hear something buzzing?», I immediately told her that it was a train or children. After each such assumption, my fear dissipated and there was only one thought left – if I die, then at least on my own land.
Only a few days ago, when the orcs began to retreat, I seemed to be living a pre-war life, but without a walk with friends, hanging out in a coffee shop. I started listening to music again without remorse, enjoying every sip of coffee in the morning, not thinking that someone does not have it. Going to bed in a clean warm bed every night, without remorse, that someone is sleeping in the basement, although no, this is the opinion, but I think it can just be called humanity.
Glory to Ukraine!
