Історія війни у форматі щоденника від Насті, 17-річної жительки Коростеня, Житомирської області.
Ім'я: Настя
Вік: У той день мені було 17 ( через тиждень виповнилося 18)
Місце проживання: м Коростень, Житомирська область
23.02.22
День, як завжди пари онлайн – нічого цікавого (у мене був карантин, так я з нього і не вийшла). Після того як я почитала пост нашого Президента про введення воєнного стану, я скинула його своїм друзям, спитала, що вони про це думають. Оцінила ситуацію, поплакала, бо за таких умов багато планів пішло коту під хвіст, війни не хотілося.
Просиділа до 1 ночі за практичною (якої не відбулося). Голова не хотіла працювати, вже було розуміння, що щось піде не так, у голові лунали сирени та екстрені новини…
24.02.22
7 ранку, мені телефонують. Я прокидаюсь, підхожу до телефона, беру слухавку, бабуся:
— Алло?
— Настя, ти де? Де мама?
— Вдома...
— Ти ще спиш?
— Ну, так...
— Ти шо, війна почалась, Овруч бомблять, увімкни новини...(Я починаю ходити по хаті руки починають трястися, кажу мамі, що почалася війна, вона дивиться на мене переляканим поглядом)
У слухавці:
— Збирайтеся швидше і тікайте!
Я даю слухавку мамі. Пішла ввімкнула телевізор. Новини: «Почалося повномасштабне вторгнення росії на територію України.» Кадри з місць обстрілу... Все починає трястися... Я беру телефон починаю шукати чати з близькими, вони вже в курсі... Паніка, нерозуміння, що робити, куди бігти, сльози...
Мама казала збирати речі та кудись йди, але куди йти?
З магазину прийшов тато і сказав, що ми нікуди поки не підемо...
У мене мали бути пари, але їх скасували. Проте моя група все одно приєдналася на заняття, всі почали розповідати, яка у них ситуація.
Після того, як скасували заняття, я сиділа перед телевізором і дивилася новини (перші, напевно, 5 днів війни у нас постійно був увімкнений телевізор.) Писала друзям – питала, чи все добре.
Також у мене була пара з англійської.
Аби відірватися від новин та заспокоїтися, я почала готуватися до практичних, бо нам не повідомили, що їх не буде.
25.02.22
Я знову прокинулася від дзвінка о 7 ранку, телефонувала бабуся. Вона сказала, що нас бомблять і що вдарили по військовому складу в селі неподалік міста.
Я знову увімкнула телевізор новини повідомляли, що вдарили по різних стратегічним об’єктам.
Знову стало страшно, адже коли тебе будять зранку з криком у слухавці; «ТІКАЙТЕ» починається паніка і мозок відмовляється критично думати.
О 9 у мене відбулося практичне заняття, хоча в той момент не хотілося думати про щось інше, крім безпеки. Однак, викладач наполягав на проведенні практичного заняття, хоч було всього 4/16 студенток. Практична минула успішно, всі присутні отримали максимум. Та не встигло заняття минути, я почула вибухи... (Перші дні у нас зовсім не було чути сирени, вона була занадто далеко від мого дому.)
Я швидко, не попрощавшись вимкнула ноут... Мама прибігла з кухні, ми почали збиратися. Я написала подрузі, з якою ми живемо в одному місті. Вона не відповідала... мабуть, спускається до підвалу. Ми взяли все необхідне й попрямували до укриття. Коли ми дійшли, то вибухи ще лунали, але до підвалу ми так і не зайшли, ми просто стояли разом з усіма на вулиці. Потім нам повідомили, що вибухи відбуваються на складі, який на передодні бомбанули і вибухи снарядів, котрі там зберігалися, доносяться до нас. Після години перебування на дворі, де було вітряно і холодно, ми пішли додому.
День минув за читанням новин та перекиданням їх один одному.
26.02.22
Я знову прокинулася від телефонного дзвінка бабусі, з криком, що бомблять.
Була субота тому я провела вільний час за гортанням стрічки новин. Та переписуванням з друзями.
Потім я дізналася про кібероборону України від друга і також вирішила взяти в цьому участь.
27.02.22
Мені вже набридло читати новини. Інформації було дуже багато... і вона постійно діяла на психіку.
Наш університет оголосив самопідготовку без онлайн занять.
28.02.22
Стало більш-менш чути сирену, але через мамину паніку та постійне «Збирайся!» мені швидко набридла ця тривога...
Десь о 18 знову прозвучала тривога і ми (мам, брат та я) зібралися та пішли до найближчого укриття. Ми стояли спочатку поряд з укриттям, я дивилась у небо, воно було усіяне зорями.
Простоявши десь 20-30 на вулиці я підійшла ближче до в ходу в підвал, бо мені стало моторошно... Тому я спустилася в підвал, а за мною брат. Після чого пролунав крик: «Всі чоловіки на коліна, руки за голову!»... «Це свої українці»... Та ми не на жарт перелякалися і пішли глибше в підвал. Потім, стало відомо, що то була ТрО, вони приїхали на виклик.
Ми пробули день годину у підвалі, один раз було чути вибух, невдовзі повідомили, що то збили ракету чи літак, чесно було страшно. Опісля ми пішли додому.
1.03.22
Перший день весни прийшов зі снігом. Всі ці дні було боляче, від відчуття несправедливості, адже стільки поламаних життів... стільки нереалізованих планів... сум та сльози…
2.03.22
У нас бомбанули блокпост на Житомирський напрямок... 2 людини загинуло та 5 поранених. Також зруйнували будинки в Житомирі. Дізнавшись ці новини була невелика паніка.
Більшість моїх родичів виїхали з країни, мені з сім’єю теж пропонували виїхати... Але я категорично заявила: «Я нікуди не поїду! Я не збираюся підіймати економіку Польщі...» Такою була моя позиція на той момент.
І як би там не казали, що в Європі краще і не телефонували, і не казали, що їдь сюди – я не збиралася туди їхати тому, що мені комфортно тут. Нехай і під звуки сирен, і з невеликим страхом, але я на своїй землі.
3.03.22
Мій День народження...Цей день пройшов зовсім не так, як я хотіла, настрою святкувати не було. Був торт (це радувало), бажання я загадала, але без свічок.
Я плакала, бо було прикро, що все так сталося, що гинуть люди, що лунає сирена.
Я вирішила зателефонувати всім друзям, аби хоч якось провести з ними час та поспілкуватися.
Увечері я робила деякі практичні... знову пролунала сирена, телефонував тато казав, що десь бомблять і літають літаки.... Один з них пролетів у нас над будинком... було дуже моторошно й страшно... адже здавалося ось-ось і впаде... але згодом все минуло, тільки руки і ноги тряслися...
Я вляглася спати, молячись, аби такого більше не повторювалося.
04.03.22
Було чути вибухи... але ми не ховалися.
06.03.22
Ніч. Я як завжди сиділа допізна за практичними та новинами. О 3 ночі почався обстріл... Було страшно я прокинулася від того, що у вікні сяяло біле світло, щось пролетіло над будинком і впало... все почало трястися... ми так нікуди й не бігли лишилися... коли все затихло, я знов заснула.
Обстріляли вулицю, яка знаходилась у кварталі від мене. Один снаряд впав трохи ближче до мого будинку і не розірвався.
Вдень після неспокійної ночі ми вирішили переїхати на деякий час (трохи далі від центру) до бабусі та дідуся.
07.03.22
Після того, як ми переїхали до бабусі, ми спали в одній кімнаті, завжди одягнені. Ввечері, коли була тривога, ми ховалися в погребі.
Аби щось робити, а не сидіти в новинах, я читала ті книжки, котрі замовила перед війною, книги про мотивацію і самовдосконалення «Як писали класики?» Р. Семків, «Розум без меж» Джо Боулер.
Ще у мене було завдання знайти покладені на музику поезії Шевченка для презентування на зустрічі ушанування пам’яті великого поета. Вона так і не відбулась. Але я проявила креатив – зробила бота в Telegram, де вмістила весь зібраний матеріал.
09.03.22
Наша група вирішила зібратися та прочитати вірші Шевченка, аби хоч якось вшанувати пам’ять поета, який все життя боровся і прославляв Україну. Також я презентувала групі свій невеликий проєкт у вигляді бота «Як звучить сучасний Шевченко». Потім моя тьюторка допомогла мені з деякими корективами та поширила цю розробку на сторінці нашої катедри в Instagram, що було дуже приємно.
10.03.22
Я знову допізна сиділа із завданнями. Лягла десь о 12, саме почалася тривога. Через декілька хвилин почувся вибух... Ми всі піднялися швидко одяглися і побігли до погреба. Коли ми вийшли з будинку було видно гарне і водночас жахливе рожеве сяйво, то була пожежа... Ми сиділи в підвалі годину, коли я з мамою вирішила перевірити чи все в порядку, вже не було такого яскравого світіння, тільки легкий відблиск. Працювала техніка і було чути шум, йшов сніг. Коли я стояла та дивилася в бік пожежі, раптово стався вибух і сяйво стало яскравішим, але одразу погасло. Ми знову зайшли в погріб, близько 2-ї ми пішли до будинку.
О 4-й теж була тривога, але ми не ходили до погреба.
11.03.22
Аби заспокоїтись та відірватися від буденності я писала, писала все, що спадало на думку: переживання, емоції. Побачене, я залишала на папері, але не завжди, деякі думки просто пролітали й ніде не залишалися. Я хотіла почати писати книгу... але щось не склалося.
14-19.03.22
У нас почався тиждень самопідготовки, тому що з наступного ми виходили на онлайн навчання. Не скажу, що було бажання знову повертатися до завдань, але вони займали багато часу, тому голова була зайнята і ніколи було думати про щось інше.
Також, мене бентежило моє небажання з кимось спілкуватися і говорити про події, які відбуваються у моєму житті та в місті (та й розповідати не було про що, бо цілими днями сиділа вдома).
Я почала читати «1984» Орвелла. Антиутопія перевернула моє бачення, було не зрозуміло, як можна не боротися за свободу, чому стільки людей мовчать... Я порівняла й знайшла спільне між владою у країні, що на нас напала та тим, що описав автор.
20.03.22
Коли вже не було вибухів, а лише сирени ми повернулися додому.
21.03.22
У мене почалося навчання, це трохи відриває від усієї ситуації в державі, але ненадовго, взагалі не уявляю як про все не думати. Дуже шкода всіх, особливо маленьких діток, що вони потрапили в таку ситуацію. Я не ходила на волонтерство, бо не мала на то моральної сили, але я допомагаю грошима, хоч невеликими сумами, але вони рятують комусь життя.
22.03.22
Я написала вірш, який описував ту ситуацію з рожевим небом...
Жевріє вогник десь удалі
Та шкода всього, що згоріло
І сльози, що котяться знов по щоках
Невпинно від сильно болю...
Ти вистоїш, станеш сильніша!
Ти зможеш пізнати життя,
Почнеш усе знову з нуля!
І біль потроху вщуха...
Піднімешся ти із колін
і підеш собі потихеньку,
Зібравши у руки все те,
що встигла з собою забрати.
Збудуєш для себе нову ти реальність
Ще кращу, ніж в тебе була!
Бо те, що було не повернеш, на жаль,
Лишається лиш пам'ятати...
25.03.22
Я розплакалася на практичній з БЖД, бо ми говорили про зброю... Мені стало шкода всіх на світі, але мене ніколи не буває шкода себе.
Мене дуже розчулює пісня «У мене немає дому» Odyn v Kanoe. Дуже шкода всіх тих хто зараз не може повернутися додому, або вже немає дому... Я не знаю, як описати те почуття коли у тебе все добре, а дехто сидить у підвалі, ховаючись від вибухів. Просто починаєш плакати від безсилля, від того, що не можеш припинити все та всіх уберегти... Але я знаю, що все це скоро закінчиться, ми відбудуємо державу і заживемо ще краще, наша держава буде процвітати.
27.03.22
Вечір, я з подругою за сумісництвом одногрупницею, робила презентацію та говорила телефоном, про те як вона має виглядати та що потрібно додати. Десь о 23 почалася тривога, я не звертала на це уваги, адже за цей час ми звикли до сирен, вона почалася по всій території України та мені почали приходити повідомлення в групі університету, де дівчата казали, що їх області зазнали авіаударів. Наша область і район теж не обійшовся без авіаудару, вдарили по ще одному складу, який знаходився віддалено від нас, але було добре чути вибух. Я швидко попрощалася з подругою. Після вибуху все почало труситися. Мама прокинулася, брат не спав, тато почав телефонувати й казати, аби ми тікали, але ми нікуди не пішли, ми сиділи вдома в середній кімнаті (я знаю, що це дуже легковажно й ракета могла прилетіти й в місто), було чути вибухи, вибухали снаряди, котрі зберігалися на складі. Пожежа була сильною враховуючи, що ми знаходилися за декілька десятків кілометрів від того населеного пункту. Було добре видно сяйво, яке то вщухало, то знову загорялося.
Мій страх минув швидко, десь пів на першу ми лягли спати.
03.04.22
Після новин про те, що робиться на окупованих територіях, у мене почалася істерика, я не розуміла, як можна буди такими НЕЛЮДАМИ й так чинити...
Хочеться підпалити росію і нехай горить від заходу до сходу... їм нас не шкода, чому ми маємо шкодувати їх?
05.04.22
Я натрапила на відео, де розповідали як по-звірськи поводилис з дітьми... У мене не було слів － лиш сльози. Хотілося просто розтріляти всіх і кожного хто брав у цьому участь... в орках не має нічого людського... Добрий орк － мертвий...
08.04.22
Я захотіла до ЗСУ, бо не можна просто так сидіти й дивитися на все, що відбувається. Я мало чого роблю для України, мені це не подобається.
Мама, почувши мої слова, сказала: «Ніякої армії! Ти нікуди не підеш сиди вдома». Я розумію, що без підготовки я мало що зроблю та мало чим допоможу, але все-таки...
Друг також сказав: «Ти себе бачила? Яка армія? Ти знаєш яка в них екіпіровка?». «Так, я себе бачила, зростом 182. Ну і що, що худа?»... Було якось прикро... що недооцінюють мої сили.
Коли я сказала про своє бажання подрузі, вона сказала, що я її вразила своєю позицією. Не знаю в хорошому то було сенсі, чи ні.
Я дала собі слово, що піду до армії потім, або вступлю до військової катедри в університеті, бо важливо захищати Україну в будь-який час.
EN:
History of the war in the format of a diary from Nastya, a 17-year-old resident of Korosten, Zhytomyr region.
Name: Nastya
Age: I was 17 that day (I turned 18 a week later)
Place of residence: Korosten, Zhytomyr region
02/23/22
The day, as always, couple of lessons online – nothing interesting (I had quarantine, so I did not get out of it). After I read our President's post on martial law, I show it to my friends and asked what they thought. I assessed the situation, cried, because under such conditions many plans went under the cat's tail, I did not want a war.
I stayed until 1 am for a practical one (which did not happen). The head did not want to work, there was already an understanding that something would go wrong, sirens and breaking news were heard in my head…
02/24/22
7 am, they call me. I wake up, go to the phone, pick up the phone, Grandma:
- Hello?
- Nastya, where are you? Where's Mom?
- At home ...
"Are you going to sleep?"
- Yes...
- You, the war has begun, Ovruch is being bombed, turn on the news ... (I start walking around the house, my hands start shaking, I tell my mother that the war has started, she looks at me with a frightened look)
In the handset:
- Get together faster and run away!
I give the phone to my mom. She turned on the TV. News: "Russia's full-scale invasion of Ukraine has begun." Footage from the shooting sites ... Everything starts to shake ... I pick up the phone and start looking for chats with relatives, they already know ... Panic, not understanding what to do, where to run, tears ...
Mom said to pack up and go somewhere, but where to go?
Dad came from the store and said we weren't going anywhere yet ...
I was supposed to have couples, but they were canceled. However, my group still joined the classes, and everyone started talking about their situation.
After classes were canceled, I sat in front of the TV and watched the news (the first 5 days of the war we probably had the TV on all the time.) I wrote to my friends asking if everything was okay.
I also had a lesson of English.
To break away from the news and calm down, I started preparing for the practicals, because we were not told that they would not be.
02/25/22
I woke up again from a call at 7 am, my grandmother called. She said that we were being bombed and that a military unit had been hit in a village near the city.
I turned on the TV again, and it was reported that various strategic targets had been hit.
It was scary again, because when you wake up in the morning with a shout in the phone; "RUN" panic begins and the brain refuses to think critically.
At 9 o'clock I had a practical lesson, although at that time I did not want to think about anything other than safety. However, the teacher insisted on conducting a practical lesson, although there were only 4/16 students. The practical one was successful, all those present received the maximum. But I didn't have time for a minute, I heard explosions ... (The first days we didn't hear the siren at all, it was too far from my house.)
I quickly turned off the laptop without saying goodbye ... My mother ran out of the kitchen, we started to gather. I wrote to a friend, with whom we live in the same city. She didn't answer ... apparently going down to the basement. We took everything we needed and went to the shelter. When we arrived, there were still explosions, but we did not go to the basement, we just stood with everyone on the street. We were then told that the explosions were taking place in a warehouse that had been bombed the day before, and that the explosions of shells stored there were reaching us. After an hour in the yard, where it was windy and cold, we went home.
The day was spent reading the news and sharing it with each other.
02/26/22
I woke up again from my grandmother's phone call, screaming bombing.
It was a Saturday, so I spent my free time flipping through the news. And correspondence with friends.
Then I learned about Ukraine's cyber defense from a friend and also decided to take part in it.
02/27/22
I'm tired of reading the news. There was a lot of information ... and it was constantly on the psyche.
Our university has announced self-training without online classes.
02/28/22
The siren was more or less heard, but because of my mother's panic and constant "Get ready!" I quickly got tired of this anxiety ...
At about 6 pm the alarm sounded again and we (mom, brother and I) got together and went to the nearest shelter. We were standing next to the shelter at first, I was looking at the sky, it was dotted with stars.
Standing somewhere 20-30 on the street, I approached closer to the basement, because I was scared ... So I went down to the basement, followed by my brother. Then there was a shout: "All men on their knees, hands behind their heads!" ... "These are their Ukrainians" ... But we were not jokingly scared and went deeper into the basement. Then, it became known that it was Troy, they came on call.
We spent an hour a day in the basement, once there was an explosion, we soon reported that it had shot down a rocket or a plane, it was honestly scary. Afterwards we went home.
03/01/22
The first day of spring came with snow. All these days it was painful, from the feeling of injustice, because so many broken lives ... so many unfulfilled plans ... sadness and tears…
03/2/22
We bombed a checkpoint in the Zhytomyr direction ... 2 people were killed and 5 wounded. Houses in Zhytomyr were also destroyed. There was a little panic when I heard this news.
Most of my relatives left the country, my family and I were also offered to leave ... But I categorically stated: "I will not go anywhere! I am not going to raise the Polish economy ... ”That was my position at the time.
And no matter how much they said that it was better in Europe and didn't call and didn't say that go here - I wasn't going to go there because I'm comfortable here. Even to the sound of sirens, and with a little fear, but I'm on my land.
03/03/22
My birthday ... This day did not go the way I wanted, I was not in the mood to celebrate. There was a cake (it was pleasing), I made a wish, but without candles.
I cried because it was unfortunate that everything had happened, that people were dying, that a siren was sounding.
I decided to call all my friends to spend time with them and talk.
In the evening I did some practical ... the siren sounded again, my dad called and said that planes were bombing and flying somewhere .... One of them flew over our house ... it was very scary and scary ... because it seemed about to and fall ... but then everything passed, only his arms and legs shook ...
I went to bed, praying that this would not happen again.
03/04/22
There were explosions ... but we did not hide.
03/06/22
Night. As always, I sat up late for practical and news. At 3 am, the shelling started ... It was scary, I woke up because a white light was shining in the window, something flew over the house and fell ... everything started to shake ... we didn't run anywhere and stayed ... when everything calmed down , I fell asleep again.
They fired on a street a block away from me. One shell fell a little closer to my house and did not explode.
In the afternoon after a restless night we decided to move for a while (a little further from the center) to grandparents.
03/07/22
After we moved in with Grandma, we slept in the same room, always dressed. In the evening, when there was an alarm, we hid in the cellar.
In order to do something and not sit in the news, I read the books I ordered before the war, books on motivation and self-improvement "How did the classics write?" R. Semkiv, "Mind without Borders" by Joe Bowler.
I also had the task of finding Shevchenko’s poetry set to music for presentation at a meeting honoring the memory of the great poet. It never happened. But I showed creativity – I made a bot in Telegram, where I put all the collected material.
03/09/22
Our group decided to gather and read Shevchenko’s poems in order to somehow honor the memory of the poet who fought and glorified Ukraine all his life. I also presented to the group my small project in the form of a bot "How modern Shevchenko sounds". Then my tutor helped me with some adjustments and shared this development on our department's Instagram page, which was very nice.
03/10/22
I sat up late again with tasks. I went to bed at about 12, the alarm had just started. A few minutes later, there was an explosion ... We all got up quickly, dressed and ran to the cellar. When we left the house we could see a beautiful and at the same time horrible pink glow, there was a fire ... We were sitting in the basement for an hour, when my mother and I decided to check if everything was OK, there was no such bright glow, only a slight glow. The equipment was working and there was noise, it was snowing. As I stood looking at the fire, there was a sudden explosion and a brighter glow, but it went out immediately. We went back to the cellar, about 2 o'clock we went to the house.
At 4 o'clock there was also an alarm, but we did not go to the cellar.
03/11/22
In order to calm down and break away from everyday life, I wrote everything I could think of: experiences, emotions. I saw it on paper, but not always, some thoughts just flew by and didn't stay anywhere. I wanted to start writing a book ... but something didn't work out.
14-19.03.22
We have started a week of self-training, because the next day we went to online training. I will not say that there was a desire to return to the tasks, but they took a long time, so my head was busy, and I never thought about anything else.
Also, I was confused by my reluctance to communicate with someone and talk about the events that are happening in my life and in the city (and there was nothing to talk about, because I sat at home all day).
I started reading Orwell's 1984. Anti-utopia changed my vision, it was not clear how not to fight for freedom, why so many people are silent ... I compared and found common ground between the authorities in the country that attacked us and what the author described.
03/20/22
When there were no more explosions, only sirens, we returned home.
03/21/22
I started studying, it is a bit detached from the whole situation in the country, but for a short time, I have no idea how not to think about everything. It is a pity for everyone, especially small children, that they got into this situation. I didn't volunteer because I didn't have the moral strength to do so, but I help with money, albeit in small amounts, but it saves someone's life.
03/22/22
I wrote a poem that described the situation with the pink sky ...
The fire is burning somewhere far away
But it's a pity for everything that burned
And tears rolling down his cheeks again
Incessantly from severe pain ...
You will endure, you will become stronger!
You will be able to know life,
You will start all over again from scratch!
And the pain gradually subsided ...
You will rise from your knees
and you will go slowly,
Gathering in his hands all that
that managed to take away.
You will build a new reality for yourself
Even better than you had!
Because, unfortunately, you will not return what was
It remains only to remember ...
03/25/22
I cried in practice with BJD, because we talked about weapons ... I felt sorry for everyone in the world, but I never feel sorry for myself.
I am very moved by the song "I have no home" Odyn v Kanoe. It's a pity for all those who can't return home now, or don't have a home anymore ... I don't know how to describe that feeling when you're fine, and some are sitting in the basement, hiding from the explosions. You just start crying from helplessness, from the fact that you can't stop everything and save everyone ... But I know that all this will end soon, we will rebuild the state and live even better, our state will prosper.
03/27/22
In the evening, my classmate and I made a presentation and talked on the phone about what it should look like and what to add. Around 11 pm the alarm started, I didn't pay attention to it, because during this time we got used to sirens, it started all over Ukraine and I started receiving messages in the university group, where the girls said that their areas had been hit by air strikes. Our region and district also did not do without an air strike, hit another warehouse, which was far from us, but it was good to hear the explosion. I quickly said goodbye to my friend. After the explosion, everything began to shake. Mom woke up, my brother didn't sleep, Dad started calling and telling us to run away, but we didn't go anywhere, we were sitting at home in the middle room (I know it's very frivolous, and a rocket could fly into the city), there were explosions, shells stored in the warehouse exploded. The fire was strong considering that we were a few tens of kilometers from that village. The glow was clearly visible, which then subsided, then lit up again.
My fear passed quickly, about half past one we went to bed.
04/03/22
After the news about what was happening in the occupied territories, I became hysterical, I did not understand how it is possible to be such INHUMANS and do so ...
I want to set Russia on fire and let it burn from west to east ... they don't feel sorry for us, why should we feel sorry for them?
04/05/22
I came across a video where they told how brutally they treated children ... I had no words – only tears. I just wanted to shoot everyone and everyone who took part in it ... there is nothing human in orcs ... A good orc is dead ...
04/08/22
I wanted to join the Armed Forces, because you can't just sit and watch everything that happens. I do little for Ukraine, I don't like it.
My mother, hearing my words, said: “No army! You're not going anywhere, stay home. " I understand that without preparation I will do little and help little, but still ...
A friend also said, “Have you seen yourself? What army? Do you know what equipment they have? ” "Yes, I saw myself, 182." So what's so thin? "... It was kind of annoying ... that they underestimated my strength.
When I told my friend about my wish, she said that I impressed her with my position. I don't know if it was in a good way or not.
I promised myself that I would join the army later, or enter the military department at the university, because it is important to defend Ukraine at all times.
