Мене звати Арсеній. Мені 15 років. Я зі звичайного мирного українського міста Житомир.
Щоправда, слово «мирний» є для українського народу бажанням, ціллю і метою, аніж реальністю…
Вже місяць я є свідком страшної війни, яку розпочала проти нас путінська «братська» росія, яка завжди всім розповідала, що любить наш народ, що українці й росіяни це брати, а тепер «по-братньому» вбиває український народ, українські міста і саму Україну.
Але я впевнений, і вірю в те, що в них це не вдасться, в них вже це не вдається, бо Україна дає гідну відсіч ворогові, захищаючи своє право на свободу і незалежність.
Нещодавно в мене з’явилося бажання описати цей місяць війни у своєму особистому щоденнику, бо в пам’яті у мене зберігся кожен день і кожна година війни, але з вами я хочу поділитися лише самими болючими для мене моментами, які я запам’ятав на все своє подальше життя.
Але почну я з самого початку, з ночі 16 лютого, коли мені наснився перший сон, який я запам’ятав, бо надто дивним він мені здався, а він був таким: «Я виходжу у двір свого будинку і бачу дуже багато людей, хтось з валізами, хтось з дітьми, хтось з домашніми тваринами, і всі кудись поспішають, складають речі в багажники автомобілів і їдуть, а потім я підіймаю голову в небо і бачу великих чорних ворон, які летять і скидають бомби…». Далі сон обірвався, бо я прокинувся від такого жахливого видіння, і всередині себе сказав, що нічого такого не буде, і далі заснув.
Але за тиждень був ще один сон, це було в середу 23 лютого, коли я повернувся додому зі школи, і що я дуже запам’ятав так це те, що дуже багато летіло ворон, небо було аж темне від них, я дійшов до свого дому, відчував себе дуже стомленим, піднявся до своєї кімнати, ліг на ліжко і заснув. І знову мені наснився сон, але інший, а саме: «Я стою в абсолютно чорній кімнаті, а перед собою бачу якусь людину, вона була одягнута в чорний плащ, а на голові була велика чорна шляпа.
І ця людина сказала лише одну фразу: «Не йди, не йди, не йди» і зникла. (Звісно, ви можете і не вірити в це, що мені наснилося, але я розказую так, як це було насправді, без прикрас.)
Я одразу ж прокинувся і мені здалося, що цей сон мене від чогось застерігає і попереджує, я спустився на кухню до мами й сказав, що до школи завтра не піду, пояснивши їй, що мені наснився такий дивний сон, і мама дозволила в школу не йти. Я навіть не зрадів цьому, бо надто не добре відчуття було у мене на душі від того сну.
І об одинадцятій годині вечора я ліг спати. І всю ніч дуже міцно спав, але о 5 годині ранку 24 лютого наше життя перевернулося з ніг на голову.
Я прокинувся о 5:30 ранку, від трьох хлопків, які я почув за вікном, я подумав, що це щось впало на вулиці, але я ніяк не міг уявити, що це був авіаудар по аеродрому неподалік мого міста, я просто лежав на ліжку, бо заснути знову я вже не міг, але несподівано задзвонив телефон моєї мами, це був дзвінок від мого дядька, коли задзвонив телефон ми прокинулися усі я, тато, мама і мій молодший брат. Дядько сказав, щоб ми ввімкнули телевізор, ми ввімкнули його і побачили червону стрічку з написом «ПУТІН ОГОЛОСИВ ВІЙНУ УКРАЇНІ». Ми були у шоці. В цей момент я зрозумів, що означали ті два сни, які мені снилися…
І ми почали готуватися, бо було не зрозуміло, що нас чекатиме далі. Ми з татом підготували підвал, щоб було де сховатися у випадку повітряної тривоги, ми зібрали у нас вдома наших близьких родичів, бо вони живуть у багатоповерхівках, а в нас все-таки, будинок і ми маємо підвал, та і разом якось це все легше переживати, вже о 7-ій ранку я стояв у черзі в магазин за базовими продуктами, що завжди мають бути в запасі — це сіль, цукор, сірники.
Ще ніколи в магазині біля мого будинку не було так багато людей, були великі черги, люди скуповували в магазині все, вже об 11-тій годині дня в магазині були майже пусті полиці. З усіма задачами, які я взяв на себе, поки батьки займалися іншими справами, я впорався до обіду. В той день на дорогах було дуже багато машин, люди виїжджали з міста, були черги в магазини й аптеки, взагалі була напружена атмосфера.
А потім ми всією родиною сиділи вдома і дивилися новини, які були ввімкнені з самого ранку. Потім я спілкувався у групі класу зі своїми однокласниками, з якими ми стали ще більш дружніми, ніж були. Всі ми переживали один за одного, і не розуміли, що нас чекає далі. Місто опустіло, після 16-ої години на вулиці нічого було робити, бо людей на вулицях не було. А коли починалася ніч, то в будинках майже не світилися вікна.
Так завершився мій перший день війни, який я запам’ятав на все своє життя. Далі дні вже йшли не по датах, а були день 1-ий, 2-ий, 3-тій і так далі.
Далі був день, який я запам’ятав назавжди. Це був перший день коли Житомир обстріляли ракетами «Іскандер», це сталося в неділю 27-го лютого о 17:00, в цей момент я вийшов у двір, щоб подихати повітрям, аж раптом я почув спочатку гул, а потім три вибухи, але вони були настільки гучними, що мені здалося, що це щось розірвалося над моєю головою, ми всією родиною спустилися у підвал і сиділи там доки не дали відбій тривоги. На наступний день, 28 лютого, я вийшов в місто, бо дуже хотів його побачити, але таким я місто не бачив ніколи… Протитанкові їжаки, барикади з мішків з піском — це все справило на мене таке враження, що я не міг повірити, що це правда, що це реальність, що це відбувається в Європі у 21-ому столітті.
Далі був найболючіший, найжахливіший день мого життя 4 березня, вранці, коли російська ракета влучила в мою школу. Коли я побачив фотографії розбомбленої школи в мене мало не розірвалося серце, бо це були мої рідні стіни, в яких я провчився 9-ть років, і я вперше за дні війни заридав. Було таке відчуття, що це розбомбили не будівлю, а це розбомбили частину твоєї душі, твого серця.
А вже 14 березня я з мамою і братом виїхали до Польщі, бо у місті стало трохи лячно. А тато і всі мої близькі люди лишилися в Житомирі. Хоч тілом я у безпеці, але думками, душею і серцем я у своєму рідному місті. І я ніколи не міг подумати, що я так хотітиму додому, як я хочу зараз. Колись, мої дідусі, бабусі, прадідусі й прабабусі розповідаючи про роки Другої Світової в кінці завжди говорили: «Лишень би ніколи більше не було війни, бо це так страшно»…
А тепер я, їх онук і правнук, став свідком страшної війни яку проти нас розпочала росія, я свідомо пишу росія з малої літери, бо з 24-го лютого для мене взагалі не існує цієї фашистської країни. Тепер рашизм дорівнює фашизму. А ці нелюди, що прийшли на нашу українську землю вбивати нас, зазнають найсуворішого покарання.
Але я вірю, що скоро ми переможемо, бо іншого виходу ніж перемогти, у нас немає. Але ми, на жаль, не повернемо тих, хто загинув, і ці загиблі, ця кров загиблих буде на руках росії.
А після перемоги, від Львова до Донецька, від Чернігова до Криму, буде мир — найдорожче для мене слово, ми все відбудуємо і зробимо все ще краще, ніж було.
Розповівши свою особисту історію, я зробив внесок в історію України, бо історія держави складається з особистих історій людей. Дякую всім, хто нас захищає і допомагає тим, хто нас захищає.
Історія циклічна, і тепер я своїм дітям і онукам буду говорити: «Лишень би не було війни…».
EN:
History of the war by Arseniy Lobach, a participant in the youth program of the Ukrainian House "Art of Change".
My name is Arseniy. I'm 15 years old. I am from the common peaceful Ukrainian city Zhytomyr. True, the word "peaceful" is for the Ukrainian people willing, and a goal, rather than a reality... I'm a witness to the terrible war, which was started against us by putin’s "fraternal" russia, which always told everyone that our people love each other, that they love our people, that Ukrainians and russians are brothers, and now they "brotherly" are killing the Ukrainian people, Ukrainian cities and Ukraine itself. But I am confident, and I believe that they will not succeed in war, they are not possible, because Ukraine gives a decent rebellion to the enemy, protecting its right to freedom and independence.
Recently, I had a desire to describe this month of war in my personal diary, because in memory I preserved every day and every hour of war, but I want to share with you only the most painful moments that I remembered for all my life.
But I will start from the very beginning, on the night of February 16, when I had the first dream I remembered, because it seemed too strange to me, and it was like this: “I go out into the yard of my house and see a lot of people, some with suitcases, some with children, some with pets, and everyone is in a hurry, packing things in the trunks of cars and driving, and then I look up at the sky and see big black crows flying and dropping bombs"… Then the dream broke because I woke up from such a horrible vision, and I said to myself that nothing like that would happen, and then fell asleep.
But there was another dream in a week, it was Wednesday, February 23, when I came home from school, and I remembered very well that a lot of crows were flying, the sky was so dark from them, I got to my house, I felt very tired, went up to my room, lay down on the bed and fell asleep. And again I had a dream, but another: “I am standing in a completely black room, and in front of me I see a man, he was wearing a black cloak, and on his head was a big black hat.
And this man said only one sentence: "Don't go, don't go, don't go" and disappeared. (Of course, you may not believe what I dreamed, but I tell it as it really was, without embellishments.)
I woke up immediately, and it seemed to me that this dream was warning me of something. I went down to my mother's kitchen and said I would not go to school tomorrow. I explained to her that I had such a strange dream, and my mother allowed me not to go to school. I wasn't even happy about it, because I had a very bad feeling from that dream.
And at eleven o'clock in the evening I went to bed. I slept very soundly all night, but at 5 o'clock in the morning on February 24 our life turned upside down.
I woke up at 5:30 am, from three explosions I heard outside the window, I thought it was something that fell on the street, but I could not imagine that it was an air strike on an airfield near my city. I was just lying on the bed, because I couldn't sleep again, but suddenly my mother's phone rang, it was a call from my uncle, we woke up from the call. My uncle told us to turn on the TV, we turned it on and saw a red ribbon with the words "PUTIN DECLARED WAR ON UKRAINE." We were shocked. At that moment, I realized what the two dreams I dreamed meant…
And we started preparing, because it was not clear what would happen next. My dad and I prepared a basement to hide in case of an air alarm, we gathered our close relatives at home, because they live in high-rise buildings, and we still have a house, and we have a basement, and together it's easier to go through it. Already at 7am I was standing in line at the store for basic products that should always be in stock - it's salt, sugar, matches.
There have never been so many people in the store near my house, there were long queues, people bought everything in the store, at 11 o'clock in the afternoon the store had almost empty shelves. With all the tasks I took on while my parents were doing other things, I managed before lunch. There were a lot of cars on the roads that day, people were leaving the city, there were queues at shops and pharmacies, and the atmosphere was tense.
And then the whole family sat at home and watched the news, which was turned on from the morning. Then I talked in a class group with my classmates, with whom we became even friendlier than before. We all worried about each other and did not understand what awaited us next. The city was deserted, after 4 pm there was nothing to do on the street because there were no people on the streets. And when the night began, the windows in the houses were almost not lit.
This is the end of my first day of the war, which I will remember for the rest of my life. Then the days did not go by dates, but were the 1st, 2nd, 3rd day and so on.
Then there was the day I remembered forever. It was the first day that Zhytomyr was fired at with Iskander missiles, it happened on Sunday, February 27, at 5:00 p.m. They were so loud that it seemed to me that something was exploding above my head, the whole family and I went down to the basement and sat there until the alarm went off. The next day, February 28, I went out into the city because I really wanted to see it, but I never saw the city like that… Anti-tank hedgehogs, barricades made of sandbags - it all made such an impression on me that I could not believe that it is true that it is a reality that is happening in the 21st century in Europe.
March 4 was the most painful, the most horrible day of my life. In the morning, a russian missile hit my school. When I saw the photos of the bombed school, my heart almost broke, because these were my second home, where I studied for 9 years, and I cried for the first time during the war. It felt like it wasn't a building that was bombed, it was a part of your soul, your heart.
On March 14, my mother and brother and I arrived in Poland, because it was a little scary in my city. My father and all my loved ones stayed in Zhytomyr. Although I am safe in body, I am in my hometown with my thoughts, soul and heart. And I never thought I would want to go home the way I want to now. Once upon a time, my grandparents, great-grandparents, talking about the years of World War II they always said at the end: "If only there would never be another war, because it's so scary"…
And now me, their grandson and great-grandson, have witnessed the terrible war that russia has started against us. I am expressly writing russia in lower case, because since February 24, this fascist country has not existed for me at all. Now, russism is equal to fascism. And these non-humans who came to our Ukrainian land to kill us are being severely punished.
But I believe that we will win soon, because we have no choice but to win. But, unfortunately, we will not return those who died, and the blood of those who died at the hands of russia.
And after the victory, from Lviv to Donetsk, from Chernihiv to the Crimea, there will be peace – the most precious word for me, we will rebuild everything and do everything even better than it was.
By talking my personal history, I made a contribution to the history of Ukraine, because the history of the state consists of personal stories of people. Thanks to everyone who protects us and helps those who protect us.
The history is cyclical, and now I will tell my children and grandchildren: "If only there were no war”…
