Малювати почала в 70, все життя прожила в селі Олешки Херсонської області. Працювала в колгоспі. Її донька загинула в автокатастрофі, син сидів у в'язниці, а коли вийшов, жорстоко знущався над матір'ю, бив, забирав пенсію і врешті-решт довів себе до цирозу печінки та безславно помер. Чоловік Поліни Райко сильно хворів і рано пішов з життя, жінка залишилась сама. Поралась на городі, спілкувалась з сусідами, а вночі її мучили жахіття або безсоння. Вона ходила до церкви, але це не допомагало. Тоді по ночах почала розмальовувати свою хату. В господарчому магазині купувала нітрофарбу, пензлики і втілювала свої фантазії та мрії в настінних фресках.

Вона підсвідомо вибудувала власну міфологічну систему, де сусідували радянські і християнські символи, жили магічні істоти, янголи і квіти. Вона намалювала човен, бо про нього мріяв чоловік, птахів, сестер і себе у вигляді янголів, ворону, що краде пташеня... Мисткиня покрила розписами всі стіни, розмалювала кожен сантиметр, перетворила свою хату на унікальний символічний казковий світ.

У 2023 році в результаті підриву російськими агресорами Каховської ГЕС будинок Поліни Райко опинився в зоні затоплення. 60% фресок було знищено водою.

Параска Плитка-Горицвіт почала активно малювати і писати книги вже після повернення в рідне гуцульське село Криворівню зі сталінських таборів – її засудили на 10 років за те, що була зв'язковою в УПА. Параска мала широке коло спілкування з українськими інтелектуалами та колишніми політв'язнями. Спочатку вона вела досить активне громадське життя в селі, але згодом усамітнилась, зосередилась на писанні та ілюструванні своїх творів, малюванні ікон. Творча спадщина Параски Плитки-Горицвіт складається з п'ятдесяти рукописних книг, оздоблених ілюстраціями. Серед цих творів – філософсько-релігійні нариси, оповідання про народне життя, альбоми малюнків «Доля гуцулки» та «Доля гуцула». Крім того, Параска Плитка-Горицвіт займалась етнографічними дослідженнями, упорядкувала словник гуцульської говірки.

У Криворівні створено музей мисткині. Про неї знято три документальні фільми: «Світ Параски Плитки-Горицвіт» (1992), «Коляда для Параски» (1999), «Піктограма» (2008). Перша книга записів народних оповідань та переказів Плитки-Горицвіт під назвою «Старовіцкі повісторькє» була опублікована у 2008 році.

Художниця народилася в селі Богданівка Яготинського району на Київщині. До школи не ходила, читати, рахувати, писати навчилась сама. Малювала з дитинства, долаючи спротив батьків. Навіть погрожувала їм самогубством, якщо заборонятимуть малювати. Спочатку перебувала під впливом традиційного народного мистецтва, але з часом розробила власний унікальний стиль, зосередившись на зображенні квітів. Її картини фантастичні: на кожній – сотні квіточок, кожна має свій світ, характер, образ, а всі разом складаються в унікальний образний космос.

Катерина Білокур мріяла отримати художню освіту, але в жодний навчальний заклад її не приймали, бо вона не мала початкової освіти. Вирватись із зачарованого кола невизнання художниці допомогла співачка Оксана Петрусенко, до якої у 1939 році Катерина відправила листа із своїм малюнком. Мисткиню помітили. Вона почала виставляти свої роботи у Полтаві, в Києві. В 1949 році вона стала членкинею Спілки художників України, У 1956 році отримала звання народної художниці УРСР.

У 1954 році на Міжнародній виставці в Парижі її картини «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» побачив Пабло Пікассо. Порівняв її з усесвітньо відомою французькою наївною художницею Серафіною Луї. «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», – сказав він.

Народився в селі Криниця на Лемківщині (нині Польща). Мав фізичні вади. Малював на клаптиках паперу, картону. Використовував акварель, гуаш, крейду. Любив зображати фантастичні архітектурні споруди, святих, краєвиди. Є серед його доробку автопортрети. На картинах часто зустрічаються тексти.

Никифора відкрив світу художник зі Львова Роман Турин на початку 1930-х, коли приїжджав до Криниці. Турин придбав у нього близько 200 малюнків. Він був у захваті від таланту Дровняка і у 1932 році представив його роботи на виставці в паризькій галереї Леона Марселя. Тоді Никифор отримав європейське визнання як дуже самобутній наївний художник.

У 1938 році польський художник і мистецтвознавець Єжи Вольф видав невеличкий нарис про дивного митця «Маляр наївного реалізму в Польщі. Никифор». Інший польський мистецтвознавець Анджей Банах написав про Дровняка кілька книг і зняв про нього двогодинний фільм. Далі відбулися персональні виставки Никифора у Львові, Варшаві, Парижі. Дровняк став відомим усьому світові. В Криницю приїжджали колекціонери навіть зі США. Під час операції «Вісла» у 1947 році Никифора тричі намагалися пересилити вглиб Польщі, але він пішки повертався в рідне село. Никифор належав до гільдії жебраків і дуже цим пишався. Помер у 73 роки в рідному селі. У 2006 році у Львові був встановлений бронзовий пам'ятник Дровняку авторства львівського скульптора Сергія Олешка.

Доктор мистецтвознавства, має філологічну освіту. Працював у школі, в дирекції художніх виставок України, на радіо і телебаченні. Малювати почав, коли зацікавився історією і теорією народного мистецтва. З 1970-х років розпочав наукову діяльність у цій сфері, з 1980 року працює в Інституті мистецтвознавства, фольклористики й етнології імені М. Рильського НАН України.

Роботи Найдена виконані на великих аркушах паперу переважно гуашшю. Сюжети іноді химерні, символічні, дуже сміливі, іронічні, стримані за кольорами. Дуже часто художник вводить себе у світ картини як персонажа: у деяких він дитина або свідок, учасник якогось дивного драматичного дійства. Зміст творів складний, наративний. На перший погляд, роботи за манерою виконання дуже наївні, схожі на дитячі малюнки, але у процесі споглядання стає зрозумілим, що це оманливе враження. Кожен аркуш митець до межі насичує смислами. Свою творчість Олександр пояснює так: «Реальні речі в пам'яті набувають якості привидів, а ті, що побували в забутті, – тіней. Комбінацію привидів і тіней являють собою... гуаші. Але основу їх становить те, що колись було реальністю. Тільки Бог здатний творити матерію з нічого».

Художник закінчив Харківський державний медичний університет, за спеціальністю «стоматологія». Довгий час працював хірургом у Харківський державній клінічній лікарні швидкої допомоги імені О. Мещанінова. Проявив себе як митець у багатьох медіа. Став відомим як представник харківської школи фотографії і один з учасників групи «Шило». Серія розмальовок «Нєгатіви хранятся» принесла Краснощоку славу далеко за кордонами України. Він скуповував на блошиних ринках портретні фотографії початку 20-го сторіччя і обробляв їх різними фарбами, дряпав, робив написи.

Краснощок – автор багатьох фотографічних проектів. Зараз знімає літопис оборони рідного міста від російських загарбників. Друкує фотографії, використовуючи процес літ-друку і тонування в темно-коричневий колір. Також митець працює в техніці станкового живопису, робить інсталяції, художнє татуювання на тілі мертвих тварин, друковану графіку, а також займається вуличним мистецтвом – розписує стіни будинків у Харкові сюрреалістичними графіті. У своєму приватному будинку Краснощок зробив музей. Інтер'єри споруди вщент заповнені творами художника, але при цьому збережені меблі, побутові предмети. Все разом складається в єдиний твір мистецтва.

Народилася в Херсоні. У 2011-му закінчила Київський національний лінгвістичний університет за спеціальністю «філолог германських мов». Працює за фахом. Малює в блокнотах і на канцелярському папері формату А4 кульковою ручкою і фломастерами. «Малюю маркерами на папері та полотні. Мені подобається наївність штриха фломастера, адже у творчості я дозволяю собі повну свободу і свідомо підкреслюю це певною дитячістю обраного інструмента», – розповідає художниця.

Олена працює також у техніках інсталяції, відео, нових медіа. Досліджує тему взаємодії мистецтва, створеного жінкою, зі світом. Обирає досить гострі, іноді провокативні прийоми у відповідь на глобальні виклики в питаннях жіночності, фемінізму, комунікації та влади. Графічні роботи дуже відверті, наповнені іронічним, сумним гумором. Вони про самотність, секс, місце жінки в суспільстві, про боротьбу чоловіка і жінки, про незадоволеність існуючим порядком речей в суспільстві. «Фемінність, дослідження власної вразливості і чуттєвий досвід взаємодії з власним тілом — теми більшості моїх робіт, і на кожному наступному етапі свого життя я ніби змінюю лінзу в моєму метафоричному об'єктиві і дивлюся на них з іншого боку», – зазначає Олена.

Олександр має педагогічну освіту. Працював у школі, Музеї історії Києва, музеї «Київська фортеця», займався науковою діяльністю в НДІ педагогіки АПН України. З кінця 1980-х – журналіст. У 2009 році раптово почав малювати, і відразу на полотні – олією, акрилом та всім іншим, що малює. Створював несподівані фантастичні світи, що були населені веселими потворами, людиноподібними істотами, химерними птахами... Картини Ляпіна помітив галерист Павло Гудімов, котрий якраз почав новий дослідно-виставковий проєкт «Новий наїв». Перші виставки Олександра відбулись саме в «Я Галереї» Павла Гудімова.

Художник працює відкритими кольорами на великих полотнах. Особливо любить зображати зайців, стверджуючи, що це не зайці. Вважає, що те, що ми бачимо, не є тим, що ми бачимо: світ – це ілюзія, насправді всі явища, предмети, які ми бачимо, мають інший вигляд і сутність. Ляпін розповідає, що його картини – це насправді фотографії, а він ніхто інший як людина-фотокамера. Крім живопису, Олександр працює в техніці колажу. Усі твори входять в одну серію під назвою «Я боюсь інопланетян». Створює також розфарбовані скульптури з підручного матеріалу. Називає ці фігури «нестійкими об'єктами», бо вони хитаються і можуть розсипатись. «Просто вичавлюєш на полотно кілька кольорів з різних тюбиків і йдеш за ними, туди, куди вони тебе ведуть. Це – принцип сингулярного мистецтва, мистецтва аутсайдерів, мого мистецтва», — так пояснює свій метод Олександр Ляпін.

Закінчив Вище професійне училище №11 у Червонограді за спеціальністю «оператор комп'ютерного набору і верстки» (2015). У дитинстві ходив до художнього гуртка, цілий рік малював голову, втомився і покинув навчання. Працює в різних техніках і видах мистецтва – від колажу і живопису до інсталяцій і скульптур. В роботах домінують темні тони і чорний колір. Картини часто оповідають про якісь драматичні, а іноді трагічні події. Сюжети наповнені чудовиськами, привидами, абсурдними діями, символами смерті, тортур, болю, страху, жахів...

Назви виставок теж похмурі: «Антиромантика», «Негативні сторони». Про свою творчість художник розповідає так: «Використовую історії про Радянський Союз, розказані мамою. В основному, це розповіді про те, що раніше було краще, трава зеленіша, була робота-гроші, а зараз немає. Я по-своєму переробляю її слова, змішуючи зі своїми думками і своїм баченням. Це, звичайно, профанський рівень, адже я нічого не знаю про СРСР, — тільки її розповіді і якісь випадково побачені радянські фільми або документальні стрічки». Юрій Болса є стипендіатом меценатської спільноти «Амбасадори культури», він багато виставляється в Україні і за кордоном.