ПІСНЯ БУДЕ ПОМІЖ НАС
Мені казали, поруч з ким стояти,
Щоб вистоять собі життя легке.
І радили, яких пісень співати,
І на каком, даруйте, язикє.
Та є таке, що я не хочу вміти.
Й не вмітиму од роду і повік.
А доведеться в безвість відлетіти,
То й відлечу, як чесний чоловік.
Я не один. Нас все іще багато.
Ще тліємо, хоча й не горимо.
Нам нікуди вже далі відступати.
Й несила наступати — стоїмо!
Тарас Петриненко
Сьогодні наша розповідь про тих, хто у 20-му столітті, під тиском радянської тоталітарної системи, творив фундамент сучасної української пісенної культури і української ідентичності. І хто заплатив за це свободою, творчістю, майбутнім, життям.
Йому було 30 років. Він завжди вмикав колонки на повну потужність, бо казав, що музику треба слухати голосно. Одного разу за ніч написав оркестрову партитуру для шістдесяти інструментів. У 21 рік створив «Червону руту», яка зробила його суперзіркою, а пісню — суперхітом на теренах тодішнього СРСР. Згодом вона стала назвою музичного фільму, кількох фестивалів і неофіційним гімном України. Зрештою, кожна його пісня ставала, без перебільшення, музичною подією.
Володимир Івасюк за основним фахом був медиком. А в історії залишився як геніальний композитор, який зробив українську естраду, українську лірику і мелодику відомою на весь світ. Скрипаль, піаніст, віолончеліст, гітарист і автор пісень, які відмовлявся писати російською. Це явно не входило в плани радянських спецслужб, для яких будь-які прояви української національної свідомості були смертельною загрозою. Історія його загибелі у Брюховицькому лісі поблизу Львова досі офіційно не дорозслідувана, а винні у вбивстві не названі й не покарані.
Івасюк здобуває популярність у Сполучених Штатах, де вийшла його платівка. Артист отримав нечуваний гонорар і заразом — виклик на розмову в КДБ. Івасюку наполегливо рекомендували віддати гроші у такий собі «Фонд миру», що займався «поширенням соціалізму». На що принциповий Івасюк відповів, що не фінансуватиме «терористичні організації». Промовчав він тільки про те, що американського гонорару він і сам не бачив, бо його просто неможливо було отримати в умовах «залізної завіси».
Згодом він казав рідним і друзям, що КДБ стежить за ним.
«Достовірно ж можу стверджувати лише те, що саме в той час Володимир Івасюк мав "неприємності" (його слово) з працівниками КДБ. За два місяці до його незрозумілої смерті він у Києві розповідав мені із сумом, що вже не має сил протистояти тискові з боку працівників цієї організації, котрі надто "опікувалися" ним», — згадує журналіст Іван Лепша.
Про те, що Івасюк «впав у немилість», свідчило й те, що він раз за разом за дивних обставин не отримував композиторських премій. Його не внесли в список Шевченківської премії, яку отримала театральна вистава «Прапороносці», для якої Івасюк написав музику. Не отримав він і премії Миколи Островського, хоча його кандидатуру рекомендували 12 членів правління Ради клубу творчої молоді.
«Йому неодноразово робили зауваження, чому ти пишеш тільки українське. Він казав: "Тому що я українець і я того хочу". Хто робив зауваження, я пригадати не можу, але те, що вони були, особливо в останній період творчості, це точно. Хотіли від нього іншого, а він не хотів», — сестра Івасюка Галина.
24 квітня 1979 року в обід Івасюку зателефонували, він одягнувся, пішов до консерваторії й більше ніколи не повернувся. 18 травня, майже місяць потому, тіло Володимира знайшли на території військової частини в Брюховицькому лісі: Івасюк був повішеним на паску від свого плаща. Ще до того, як офіційно завершилося розслідування, у газетах написали, що Івасюк вчинив самогубство й додали, що чутки про інші обставини смерті — вигадка.
Біля могили Івасюка цілодобово чергували працівники КДБ, вони записували всіх, хто приходив, і спалювали записки, які люди там залишали. А з портфеля Івасюка зникли ноти. І хтозна, де вони зараз...
«Та не студента медінституту та консерваторії ми ховаємо сьогодні і не автора музики лише до спектаклю "Прапороносці". Ми ховаємо композитора, гордість України, автора "Червоної рути", яку співає увесь світ!» — близький друг Івасюка, поет Ростислав Братунь першим сказав слово над труною.
Після цього він втратив посаду голови Львівської організації Спілки письменників і головного редактора журналу «Жовтень», залишився безробітним на 17 років, до кінця свого життя. Його не друкували, не дозволяли виступати й навіть намагалися вбити — вдарили кастетом по голові недалеко від квартири його матері в Києві.
Їм вдалося зупинити серце Володимира Івасюка, та поки народ наш живе і процвітає, нікому не вдасться зупинити його пісню. Івасюк став одним з найпотужніших символів й оберегів української музики.
НЕДОПИСАНІ МЕЛОДІЇ, НЕДОСПІВАНІ ПІСНІ. ВОЛОДИМИР ЯЦОЛА
Зірка його таланту яскраво світила на небосхилі української естради70-х поруч із зіркою Володимира Івасюка.
Свою першу пісню «Привітальна» Володимир Яцола написав у 1972 році під час навчання в музичному училищі. Згодом з’явилися: «Гей, як сонце спати ляже», «Загубив — не вернеш», «Чари», «Квіти сонця», «Анничка», «Танго кохання», «Пора весіль», «Печаль матері» та інші.
Ансамбль «Гуцулочки» співав в основному твори Яцоли або його обробки народних пісень. У 1979 році Всесоюзна фірма «Мелодія» навіть випустила платівку «Гуцулочки». Твори прикарпатського піснетворця виконували й інші колективи, звучали вони на галицьких вечірках, у ресторанах, на весіллях.
Володимир Яцола перебував під творчим покровительством Володимира Івасюка, з яким був особисто знайомий і до якого часто приїжджав до Львова.Як згадує у своїх спогадах заслужений артист України Роман Біль, два талановиті митці з півслова розуміли один одного, бо їхня творчість була співзвучною ритмам того краю, де вони зростали, а аранжування і музичні вставки доповнювали тексти пісень, якщо вони були недосконалими. Та якщо зоря Володимира Івасюка на той час уже яскраво сяяла, то Володимир Яцола ще не був настільки відомим.
Радянський лад Яцолу не любив за його патріотизм і українську принциповість. У закордонних турне обов'язковим було включення в репертуар пісень російською мовою. За спогадами друзів, Яцола на це обурювався: «А де ви бачили, щоб гуцули співали російською?» Коли загинув Володимир Івасюк, Яцола сказав: «Зі мною буде те саме…».
«18 жовтня 1979 року в Івано-Франківському міському парку імені Тараса Шевченка у ставку виявили утопленого культового прикарпатського 25–літнього композитора Володимира Яцолу. ”У своєму щоденнику я занотував, що був дуже душний жовтневий вечір, — згадував той сумний день поет Степан Пушик. — По опівночі почався дощ, що нарвав багато осіннього листя. Похолодніло. Алеєю під парасолями й у плащах ходили люди, але з води виглядала тільки куртка з болоньї, довкола якої плавало листя. Ніхто не звертав уваги, що куртка надулася, а під нею і листям — зігнутий удвоє юнак. Гадали, що хтось кинув куртку з аркового містка. Близько обіду довкола червоної куртки кружляли лебеді й дзьобами щось микали під дощем у воді. Хтось додивився, що смикають за волосся людину. Коли утопленика витягли на берег, то впізнали композитора Володю Яцолу”», — пише тернопільський журналіст і музикознавець Михайло Маслій.
Як і у випадку з Івасюком, зі смертю Володимира Яцоли щезла папка з нотами його нових пісень…Мало хто з сучасних людей знає цю, насправді, значну постать для української музики… Але всі знають його «Анничку», яка заполонила Тік Ток ще в перші дні повномасштабного вторгнення!
Без гурту «Ватра» важко уявити становлення української естради. На той час його музиканти визначали еталон професійності. Десятки митців-початківців здобули тут вишкіл. Класикою української естради стали пісні «Перевесло», «Світлиця» «Весільний марш», «Не сип, мила, скла», «Щороку весна і осінь».
Ігор не хотів мати в репертуарі обов’язкових радянських пісень. У філармонії його кілька разів звільняли, але кликали назад, бо «Ватра» з Ігорем «гарно заробляла». Було й таке, що коли поета Богдана Стельмаха, співавтора Білозіра, на три роки «заборонили», лідер «Ватри» все одно ставив його пісні у репертуар, але називав народними.
У ніч з 8 на 9 травня 2000 року Ігор Білозір був жорстоко побитий двома п'яними росіянами. Дмитро Воронов та Юрій Калінін напали на композитора у кав'ярні «Цісарська кава» на проспекті Шевченка, начебто за те, що Ігор своїми піснями заважав групі відвідувачів співати та слухати російський «блатняк». Це відбувалося на очах у десятків людей в центрі Львова, за п'ятсот кроків від його помешкання.
Музикант, композитор Віктор Морозов у вбивстві побачив знаки: «Того ж року, як було вбито Івасюка, Ігор Білозір прийшов до Львівської філармонії. Умирає Івасюк — приходить Білозір, який гине за те, що співає свою пісню і заважає «отдыхать» якимось молодикам “своими рогульскими песнями”. Знакове й те, що це відбувається у Львові, який завжди вважався центром української культури».
Суд засудив Дмитра Воронова, звинуваченого у вбивстві композитора Ігоря Білозора, до позбавлення волі на 10 років. Юрія Калініна як співучасника засуджено до 8-ми років позбавлення волі. На похороні Ігоря Білозіра, за різними підрахунками, було від ста до двохсот тисяч людей.
ТИША НАВКРУГИ. ТРІО МАРЕНИЧ
Згасла вже зоря,
Пісня солов'я...
Тріо Маренич «Тиша навкруги»
Перші творчі кроки Мареничі робили саме у форматі дуету, а в 1973-му до них приєдналася сестра Антоніни Світлана, остаточно сформувавши золотий склад тріо.
Мареничів вирізняла особлива манера виконання. М’який ніжний спів у супроводі гітари та гармоніки під шепотіння маракасів. Завдяки цьому складалося враження, що тріо Мареничів буквально проникало в домівки своїх слухачів і влаштовувало їм камерні родинні концерти.
Визнання прийшло не відразу. В перші роки тріо багато гастролювало невеликими містами. Аж ось у 1978-му році їх запис показали на українському республіканському телебаченні — успіх був приголомшливий! Вже наступного року тріо Маренич видають свою першу платівку. В ті часи для республіканських колективів обов’язковим було мати в альбомах якщо не пісню про «любімую партію», то хоча би трек про кохання російською мовою. Важко уявити, чого вартувало Валерію Мареничу продавити перед керівництвом «Мелодії» добірку пісень альбому, де 9 з 12 пісень були народними, а ще 3 авторськими українськомовними. Цього ж року Укртелефільм випускає телеверсію альбому, що остаточно закріплює за Мареничами статус суперзірок не тільки в Україні, а й у цілому Радянському Союзі.
Утім, золота ера Мареничів тривала недовго. Концерти почали скасовувати.
«Ми тоді потрапили в немилість до влади через свою принципову позицію. Відмовилися брати участь в одному урядовому концерті в палаці “Україна”, тому що Антоніна захворіла і лежала з високою температурою. Не могла ж вона в такому стані співати наживо. Нам пропонували відкривати рот під фонограму, але ми відмовилися. А наші недруги піднесли все інакше. Тому що хтось заробляв на нас гроші, а хтось заздрив. Знаю, наше тріо дуже любив Володимир Щербицький, тому жоден партійний і урядовий концерт без нас не обходився. Але йому щось наплели про нас. Тому рішення нагорі було жорстким: заборонили виступати за межами Волинської області та прибрали наші пісні з радіо і телебачення», — розповідав Валерій Маренич.
Як наслідок — заборона виступати за межами Волинської області, заборона на трансляцію за писів пісень тріо на радіо і телебаченні. Ширилися чутки про втечу співаків до Канади. А вони жили утрьох в Луцьку в однокімнат ній квартирі, гостро відчуваючи матеріальну скруту. У той час у Валерія та Антоніни народився первісток — син Богодар.І лише на початку 90-х артис ти поїхали на гастролі до США й Канади. Кажуть, там, за океаном, один небід ний чоловік пропонував Світла ні руку і серце. Проте з-за кор дону Мареничі повернулися усі разом.
2003 року Антоніні, Світлані й Валерію Мареничам було при своєно звання народних артис тів України. А через рік тріо роз палося.
Тріо Мареничів ми завдячуємо популяризацією народної пісні та українського мелосу. Вони зробили народну пісню ближчою до естради, а естраду — до народної пісні, і це справді революційне досягнення.
Ми здобували нашу незалежність задовго до 1991 року. У тих, хто прагнув свободи, вона завжди жила в серці й виливалася світлом у музиці, віршах, мистецтві, кінематографі, літературі. Свідчення тому — історії цих людей, їх позиція і сила. Вони зшивали розшарпане полотно українства своєю музикою. Наша задача — крізь століття нести шану людям, чиї талант і життя перекреслила радянська система. Вони просто любили і поважали СВОЄ. Шукали своє в собі. А коли людина любить, вона здатна на великі речі.
(за матеріалами української преси)
Авторка статті — Дарина Чирва