Зміни може робити кожен. Багато людей в Україні пов’язують покращення з волею на це влади у Києві. Українці не раз очікували, що прийде нова влада і почне радикально змінювати ситуацію. Та насправді зміни часто можуть йти не «згори»: для того, щоб щось змінити, потрібна ініціатива, з якою покращення можуть відбуватись навіть у маленьких селах з населенням у три сотні мешканців. У цій статті на прикладі історії священника у селі Ладанці ми розглянемо ідею розвитку локальної громади, яка ламає стереотип про те, що зміна має завжди йти «зверху».
Отець Іван Городицький, священник Української Греко-Католицької Церкви у селі Ладанці на Львівщині, навчався у львівській семінарії, там він навчився не тільки богослів’ю, але і шиттю. В Україні він пробув священником місяць, потім його перевели в українську греко-католицьку церкву у Парижі. Там він пробув один рік і вісім місяців, але вирішив повернутися — і не шкодує про це. Вже протягом трьох років він є священником у селах Ладанці та Пнятин, що на Львівщині. Окрім церковної діяльності, отець Іван вже три роки активно займається розвитком села. За його ініціатив у селі почали сортувати сміття, було відроджено церковний хор, що співає англійською, французькою, голландською та польською, а у місцевій школі було створено інтерактивний клас. Хор також їздив у гастролі європейськими містами, а зібрані кошти пішли на розвиток громади. Отець Іван згуртував селян і нині у них на меті — провести реконструкції старого храму та створення парку.
Я захопився історією Івана і вирішив взяти у нього інтерв'ю, аби більше дізнатися про його досвід змінотворення.
Я думаю, що вас сміливо можна назвати зміновтрецем та інноватором. Скажіть, як залучати людей до тих змін, що ти намагаєшся реалізувати?
Як на мене, найважливішим принципом є рівноправ’я всіх. Навіть людина з «моторцем» має ставитися до інших на рівних, навіть як священник. Всі ми однакові і всі ми маємо здібності. Тому, важливо не ставити себе вище за інших, а наголошувати на тому, що кожен може зробити свій внесок.
Ви займаєте проактивну позицію, вибираєте не плисти за течією, а активно просуватись у якійсь справі. В Україні така поведінка скоріше не типова. Як ваші нові ідеї сприймалися громадою?
Треба показувати людям, що вони можуть зробити більше, ніж вони думають. Ми значно частіше засуджуємо людей, ніж кажемо слова підтримки, що вони зможуть.
З досвіду отець Іван знає, що навіть люди, які думали спочатку, що вони не в змозі опанувати такі навички, як шиття або створення природних декорацій у храмі, стають врешті решт кращими, ніж вони спочатку очікують.
Чи зіткнулись ви зі стереотипами або страхами людей при впровадженні якихось змін на етапі втілення ідей у реальність?
Хочу сказати, що це стереотип, що я суто інноватор. Я знаю багато хлопців і дівчат, які теж роблять зміни, в тому числі й священники. Я не унікальний. Деякі з інновацій були шоковими. Не всі люди одразу сказали: «о супер!». І важливо дати людям зрозуміти, чому так має бути, а не просто їм казати: «так потрібно бути!». Бо без цього [розуміння — прим. ред.] ідеї не будуть сприйматись. Якщо є критика, то це означає, що ти рухаєшся у правильному напрямку. Варто відповідати, що можна критикувати, якщо хочеш допомогти, але не можна критикувати та стояти осторонь. Згодом, коли люди бачать зміни, вони починають вірити, що зміни можливі. Нове — це може бути забуте старе. Поки люди не бачили розвитку, у них спочатку виникав страх від змін, вони не знали, чого очікувати. І це можна зрозуміти — це невиданість. Перше, що я сказав, коли став священником — щоб люди робили закордонні паспорти, бо ми поїдемо відвідувати українські святині у Польщі. Багато хто не повірив, що можна їздити в Польщу не на заробітки, а якось відпочити й культурно провести час.
Часто можна почути, що в Європі набагато краще. Та й багато молодих людей хочуть покинути Україну, але як ви сказали в одному інтерв'ю: «Не місце прикрашає людину, а людина місце». Що на вашу думку робити з майндсетом меншовартості та невіри у власні сили?
Зазвичай критикують люди, які палець о палець не вдарять, щоб щось змінилось. Найпростіше, це просто переїхати туди, де всі закони вже написані. І є така категорія критиків, які звикли критикувати тих, хто стає кращим за них. Коли якась талановита людина чогось досягла, у них з’являється озлоба, і вони кажуть, що та людина щось вкрала. Простіше сказати, що зміни неможливі, ніж щось робити. Практика показує, що наші люди чудово інтегруються і живуть з іншими, наприклад з французами. Зріла людина готова збивати коліна і лікті, щоб чогось досягти в Україні, навіть якщо це важко. Лише власними зусиллями можна щось змінити.
Якщо перенести фокус на вас, скажіть, які виклики перед вами, як перед змінотворцем, поставали? Чи виникали у вас сумніви?
Сумніви виникають завжди й до сьогодні, бо кожне рішення може бути доленосним і не хочеться своїми рішеннями нашкодити людям. Були моменти, коли хотілось скласти руки. Священнику немає діла до дірок у підлозі у народному домі, але церква — це щось глобальніше, ніж стіни. Церква — це люди, які туди приходять. Тому треба вийти за двері церкви й дбати про людей і про середовище, у якому вони знаходяться. Кожна людина покликана, як мінімум, щось зробити для інших, якщо ти християнин, то це твій обов’язок. Треба показувати людям, що вони того варті, щоб для них щось робити.
Хочеться ще спитати про паралельний результат ваших змін. Чи стали людей у Ладанцях та Пнятині більш ініціативними, повірили у власні сили?
Хтось вже може без мене працювати, люди відкрито доповнюють мої ідеї, пропонувати щось нове. Відсоток залучених селян стає все більшим. У селі живе приблизно 300 мешканців, 100 з них пенсіонери, 50 — діти. Виходить, що на село є 100-150 активних ладанчан, які можуть щось робити. Щодня по 20 людей приходять і працюють над нашими проєктами. На початку приходили одиниці. У різних категорій людей різні інтереси, на проєкти по розбудові парку приходить сто і більше селян, а на проєкт по розподілу сміття відсоток зацікавлених менше.
Ваша історія надихає, я б хотів би попросити у вас пораду для наших читачів. Як би ви порадили вести конструктивний діалог задля змін?
Перш ніж говорити з людьми, треба зрозуміти, ким вони є і чим вони живуть. Це треба для того, щоб зрозуміти, як до них підійти і як вони можуть проявитись.
Не осуджувати, треба бути готовим слухати й розуміти, чому вони так мислять.
Деякі люди, які не мають цього робити, беруть на себе відповідальність за храм. Я міг би на них накричати й заборонити, але треба розуміти як трактують себе люди: вони приглядають за своїм храмом, бо священник приходить і йде [з посади — прим. ред.], а вони намагаються зберегти те, що мають.
Отець Іван радить починати будь-який діалог саме з прагнення розуміти й чути інших.
Які поради ви дали б людині, яка хоче втілювати зміни?
Щоб ніколи не здавалась. На початку може бути більше невдач ніж успіху, але вони допомагають нам і нашим ідеям сформуватись. Ще — не втрачати фокус, концентруватись лише на одному і не розпилювати свою увагу, бути як каретний кінь, який не може дивитись по сторонах. І не боятися критики. Якщо тебе критикують, то ти рухаєшся у правильному напрямку, конструктивну критику треба використовувати для свого блага та покращення.
Історія отця Івана демонструє, що кожен може почати з того, що його оточує. Для цього потрібні лише ідея та виявлена ініціатива для її реалізації. До того ж гарною мотивацією, для тебе, змінотворце, може бути перспектива того, що зміни у твоєму місті чи селі стануть натхненням і поштовхом до дій для тисяч інших змінотворців.
Авторка статті — Пилип Удовенко