Цікаві квіти — проліски. Попри їхню звичайність, поряд з ними не стане жодна троянда. За своє коротке життя вони розтоплюють сніг, пробиваючись крізь нього до сонця. І тільки-но ця сильна квітка проб’є товсту кору снігу — настане весна. Весна, на яку всі ми так довго чекаємо, намагаючись побороти вічну зиму, нескінченний лютий.
Десь під тим снігом ховається тепло. Можливо, ми боїмося голіруч відсунути сніг, від якого кров застигає до ліктів? А якби не боялися, може, тепліше було б у світі. Бо ми б мали сміливість віднайти те тепло, до якого треба дістатися крізь холод.
«Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе майже непомітну для неї втрату…» — писав поет Василь Симоненко у листі до Спілки письменників за два дні до смерті. Помираючи, він не міг здогадатися, що за кілька десятиліть його віршами освідчуватимуться у коханні, їх учитимуть у школі, а самого поета називатимуть другим Шевченком і «Витязем молодої української поезії». А що за життя? Тоді він точно знав, що любить цигарки, Люсю і українську поезію, яку залишив на сторінках свого щоденника.
«Прощай, мій зошите!
Спасибі тобі, друже,
Що ти думок моїх
Не відцуравсь,
Що ти свої клітини
Тепло мружив,
Коли над римами
Я потом обливавсь.
Ти їх сприйняв
Без жодної огуди,
Єдиний мій читач
І шанувальник мій.
Чи сприймуть їх колись
І прочитають люди —
Побачимо.
Прощай, товариш мій». Грудень 1963
Цими рядками востаннє зітхнув поет Василь Симоненко. Коли я вперше прочитала їх, мені захотілося надіслати йому всі свої відео з ТікТоку з його віршами! Сподіваюся, його зірка в небі стає щоразу яскравішою, як тільки десь у світі лунає його поезія.
Проліски якраз нагадують мені вірші. Візьмімо ті самі троянди чи тюльпани: їхня доля — хизуватися своєю красою на домашньому підвіконні, прикрашати кімнату, бути подарунком комусь, а пізніше тихенько зів’яти і бути викинутими у смітник. Інша річ — проліски. Ці квіти, мов мавки, — вільні лісові мешканці. Єдина їхня задача — нагадати людині про весну, дати відчути тепло. І все. Так і вірші — жодної прикладної користі, але яка незрима сила чуття. Читаючи підручники з історії України, публікації про певний історичний час, можна дізнатися, що тоді відбувалося. А читаючи поезію того часу — це можна відчути.
Наші часи не виняток. Адже там, де дай Боже гріють окопні свічки, — пишуться окопні вірші. 7 січня 2024 року мерзенний холод забрав під снігову кору життя Максима Кривцова — українського поета, військовослужбовця, молодшого сержанта Збройних сил України. «Вірші про війну, наче кулі, — вражають смертельно глибоко й залишаються в серці назавжди», — зазначив в анотації до своєї першої й останньої збірки «Вірші з бійниці» Максим Кривцов.
Одразу після того, як про загибель героя написали всі медіа — його збірка злетіла в топ продажів. І це круто. Це показує небайдужість українців до творчості людей, які віддають своє життя за країну сьогодні. Але чи не здається вам, що запізно… знову…
Максим любив: «...Цілувати шию та коли цілують шию.
Коли випадково знаходиш гроші в куртці, яку не носив із минулої зими.
Макарони-бантики з маслом і смажену картоплю.
Квітень і липень».
І не любив: «Мандаринки, у яких погано облазить шкірка.
Прокидатися вранці — я однозначно не жайворонок.
Коли ти у стоматолога, а починає все на світі чухатися.
Серпень і листопад.
Сніг».
А ми з вами любимо теплу каву зранку. Не любимо нічні обстріли. Любимо квіти не на своїй землі — а на рідній стільки пролісків залишаємо вмирати під снігом…
Лише ми можемо вплинути на популяризацію української поезії. Наразі вірші, написані на фронті чи в тилу в Україні, — це вирваний шматок серця, зашитий у папір. Якщо порівняти збірки, що видавалися 2021 року, з тими, що стоять на поличках магазинів зараз, можна побачити два різні світи. А всі автори прагнуть одного — щоб їхнє особисте відгукнулося в нас. Бо це також підтримка — коли твої почуття знайомі чи небайдужі іншим. Спільні емоції насправді нас загартовують, об’єднують та ідентифікують як «націю нескорених».
Українська поезія — це правда. І ми маємо своєю зацікавленістю спонукати молодих поетів до створення нових збірок, рядки з яких будемо пам’ятати все життя і повторювати своїм онукам. І знаєте, так хочеться бачити усмішку людини, збірка якої у топі продажів, а не лише уявляти собі її щастя, якби вона була з нами.
Дайте змогу проліскам вже розтопити сніг навколо нас своїм теплом.
Авторка статті — Дарина Чирва