ІСТОРІЇ мас-медіа

Журналісти про роботу медіа на карантині

Пандемія та карантинні обмеження стали справжнім викликом для журналістів. Про трансформації, нові формати та проєкти, а також про роботу з інформацією та боротьбу з фейками розповіли працівники ЗМІ.
Проєкт «Щиро. Історії про...» — це діалог про життя у ритмі карантину у форматі розповідей. Герої проєкту діляться історіями спостережень, переживань та змін, що відбулися під час самоізоляції та карантину. Надіслати свою історію може кожен через форму на основній сторінці проєкту.
Лариса Івшина
головна редакторка газети «День


Газета «День» давно існує як конвергентне медіа. Навіть без реальної потреби працювати дистанційно, ми вже практикували це в різних формах. Створювали паралельно друковану газету і два сайти, робили віртуальні екскурсії тоді, коли про це ще мало хто говорив. Тож можна сказати, що ми були трошки готові до таких форм наперед. І коли треба було переналаштуватися — особливих проблем з цим не виникло.

Під час карантину ми, на жаль, були змушені зупинити вихід паперової газети, але вже відновили роботу і передплатники отримують її. Правда, тільки п'ятничну версію. Крім цього, ми щоденно оновлюємо сайти та робимо газету в форматі PDF. Її можна передплачувати, а за бажанням — роздрукувати та конвертувати з електронного формату в друкований. Це вже залежить від смаків. Є факти, що підкреслюють: після пандемії та карантину люди особливо гостро відчувають потребу в особистому спілкуванні, в дружніх контактах та, звичайно, в друкованій пресі.


Карантин, поставивши світ на паузу, працював на традиційні цінності. Серед них — газета. Діджиталізація, звичайно, це прекрасно, але має лишатися щось стабільне, як частина цих цінностей. Кажучи словами Терези Мей, колишньої прем'єрки Великої Британії, «ми як уряд будемо захищати пресу, тому що це частина британських національних цінностей». У нас ніхто в уряді поки так не формулює, але є спільноти, які віддані цьому і здатні підтримувати видання.
Головне, що я відмітила: газету онлайн на відстані добре робити тоді, коли є люди, об'єднані спільними цінностями. Зникає потреба проводити великі летючки. А люди просто розуміють маневр, кожен відстежує свій сектор відповідальності. Є можливість обмінюватися інформацією — сучасні технології дозволяють це робити швидко. Якщо нема розуміння — тоді доводиться багато сил витрачати на те, щоб пояснити, чому так або чому не так.
Інформування — це лише такий альт мотив журналістики. Є ще дуже складні речі. Журналістика має добувати нові сенси. Сьогодні суспільство може отримати інформацію від великої кількості служб або з індивідуальних сайтів. Колись був дефіцит інформації, а сьогодні маємо перевиробництво. Якщо ми хочемо мати громадян, які вміють постояти за себе у світі, то потрібно починати з медіапідготовки: готувати покоління журналістів, які розуміють, що сьогодні найголовніше. Надважливо, щоб на етапі «сортування» стояли висококласні люди, професіонали, які розуміють що, де та найперше давати, які коментарі, як розсувати горизонти, як здивувати читача.

В публікаціях треба дбати про пропорцію, щоб не спотворювати картину життя. Наші канали дуже часто читають зведення поліції. Раніше ця «хроніка катастроф» не вважалася жанром журналістики — це просто був офіціоз.

Адже в житті стільки позитиву, стільки сили та енергії — а від цього тікають.

Через це ми не бачимо тих людей, яких суспільство має бачити. Тих, хто створює всупереч всьому. Вони долають обставини, вони цікаві своєю особистою біографією. Таких розмов надзвичайно мало, величезну кількість дійсно великих людей суспільство не почуло. І досі навіть не має можливості показати повтори, відео з ними, бо такі розмови не записані. У цьому є велика провина журналістів. Зараз вже є можливості записувати, мають відбуватися змагання позитивних контентів.

Звичайні люди часто виступаємо лише споживачами інформації, а мають ставати виробниками. Країна в нас надзвичайно цікава, надзвичайно багата — вона просто переповнена. Але вузька пропускна спроможність української журналістики не дозволяє цим скористатися. І через це маємо занепад суспільний, низькі політичні смаки. Тому відповідальність журналістів дуже велика, незалежно від того, чи буде вона онлайн, чи в реальності. Журналістика має бути цікавою та якісною. І «якісне» зовсім не означає «нудне».

Бачу, що до цього ми все-таки прийдемо. Але не можна втратити зв'язок модерну з ідентичністю. Я думаю, це дуже б підтримало українське суспільство, ці великі історії. Звичайно, їх треба ще вміти розказати — не шаблонною мовою, вкласти в це трошки фантазії. Для того, щоб готувати такого рівня журналістів, ми, до речі, всі роки робили літню школу. Це суттєва втрата від карантину — ми готуємося до літньої школи, але вже на наступний рік. Бо це навчання передбачає особливу ауру та особистий контакт.

Віталіна Приходько
заступниця головного редактора НВ, керівниця проєктів «Діалоги про майбутнє» та відділу Погляди НВ


«Друзі, мені дуже шкода, і я ненавиджу так робити. Але Американський центр контролю та профілактики захворювань прогнозує спалах коронавірусу (і його розповсюдження по Європі справді нашорошує). Колеги та родина хвилюються й наполегливо радять відмовитися від поїздок за кордон. Тож хочу попередити заздалегідь, що не зможу завітати до Києва. Обов'язково зустрінемося іншим разом».

Цього листа від Томаса Фрідмана, триразового пулітцерівського лауреата та багаторічного колумніста The New York Times, ми отримали за тиждень до того, як було виявлено перший випадок Covid-19 в Україні. За два тижні до того, як мав відбутися довгоочікуваний захід НВ «Діалоги про майбутнє з Томасом Фрідманом», запланований на 9 березня (всі гості були запрошені, квитки на 70% розпродані). Та за три тижні до того, як країна (а згодом майже весь світ) опинилася під рятівним замком — жорстким карантином.

Ми планували велику розмову про те, що все змінюється із запаморочливою швидкістю, про те, що слова «пізніше» більше немає, про три найбільші виклики сучасності: зміну клімату, посилення глобалізації та вибуховий розвиток технологій. Ми планували говорити, чому варто зробити паузу, аби рухатися вперед. Це одна з основних ідей останньої книги Томаса Фрідмана «Дякую за запізнення. Путівник оптиміста в епоху прискорення». Врешті-решт планували говорити про майбутнє. Але майбутнє вже наступило. Наше завтра обернулося незапланованим сьогодні. Тож ми в НВ чи не найперші зіштовхнулися з реальною картиною життя під час коронавірусу — життя, коли все скасовується, переноситься, зачиняється, життя, коли все змінюється.
Головне спостереження цього періоду: діяти потрібно швидко. Рішення, на які раніше знадобився би час та обговорення, у надзвичайній ситуації доводиться приймати майже миттєво. Для цього необхідно вчасно зрозуміти усю складність ситуації та гнучко скорегувати звичні дії.
Ми одразу перейшли на дистанційний формат роботи ще до оголошення офіційного карантину. В офісі частково працював тільки колектив радіо (згодом з'явилися й домашні студії — наш ведучий Юрій Мацарський веде ефіри зі свого балкону). З 18 березня журнал НВ виходив лише онлайн.

Наради, планування, верстка — все відбувалося віддалено. Таким чином піклувалися про наших читачів (які набагато швидше отримували ексклюзивну інформацію та разом з тим могли залишатися вдома) і колег. Навіть традиційне фото усього колективу до дня народження НВ (цього року проєкту виповнилося шість років) довелося робити онлайн — кожен зняв себе фронтальною камерою, так, як ми бачимо одне одного під час зум-колів.

Крім того, напередодні ми доєдналися до світового тренду, ввівши передплату для доступу до частини контенту на сайті (paywall) та можливість підтримати незалежне видання (donations). Тому, коли більшість медіа, зіштовхнувшись з кризою на рекламному ринку, як з одним з наслідків локдауну, почали шукати інші можливості для доходів — у нас вже працювала ця паралельна модель. Ми також одразу прийняли рішення, що платний формат не стосуватиметься важливих матеріалів щодо Covid-19.

Ще один висновок: саме зараз варто зробити ставку на кооперацію, навіть несподівані колаборації та перерозподіл ресурсів. Мене особисто надихнули приклади об'єднання українських компаній під час карантину, зокрема, один з перших кейсів — співпраця Rozetka.ua, Нова Пошта та АТБ. У випадку з медіа: переформатовувалися рубрики, сили та увага перенаправлялися на актуальні теми, перелаштовувалися ті, хто залучений лише у підготовці матеріалів журналу. Там, де раніше був тільки звичний текст, з'являлося відео або онлайн-ефір.

І третє, про що хочеться зазначити: культура споживання інформації. За перші три тижні до розділу Погляди НВ надійшло втричі більше листів з авторськими текстами. Ми вдвічі перевищували свою щоденну норму публікації матеріалів. Навіть досвідчений редактор може загубитися у такій кількості інформації, не кажучи вже про читачів. Якщо додати до цього життя в нових незвичних умовах з великим потоком різних, часом суперечливих даних (чого варті лише прямі цитати Дональда Трампа щодо стратегії боротьби з коронавірусом), дуже важливо навчитися виокремлювати головне, довіряти лише перевіреним джерелам, піддавати сумніву плутану чи неоднозначну інформацію, ставити питання та ще раз перевіряти.

Що цікаво: для нових медіа тут мають спрацьовувати старі перевірені часом правила та стандарти, для споживачів — має прийти розуміння, що вони теж несуть відповідальність за те, що обирають для читання та до чого прислухатися.

Тож, як зазначав Томас Фрідман, у світі швидких змін нам постійно доведеться вчитися — а це означає, що від кожного з нас тепер залежить набагато більше.

P.S. Маленький лайфхак, що рятував в перші тижні карантину від великого навантаження — робити невеликі кавові брейки у чатах, обговорюючи щоденні справи, настрій, погоду за вікном та останні пригоди під час подорожей хоча б до супермаркету.
Юрій Марченко
головний редактор Platfor.ma


Останні місяці стали непростими для всього світу. І для ЗМІ, звісно, теж.

Писати про коронавірус чи ні? Писати, мабуть, але ж всі теж пишуть. То як писати, аби виділитися? А про що тепер не можна писати? А, скажімо, про літературу можна, чи не на часі? А тепер перегодували контентом про ковід чи ще можна щось в читачів запхати? А якщо розвінчуєш теорії змови, то ти допомагаєш чи навпаки робиш їх ще більш помітними?

Коротше, нестандартних запитань купа, а рішення, як завжди, потрібні на вчора. Ще й в умовах, коли ти радишся не з живими колегами, а з їхніми аватарками на екрані. Медіа взагалі вважається одним із найважчих бізнесів, ну а в складні часи – взагалі.


Нам пощастило. Експертиза інтернет-журналу Platfor.ma – це розповідати про важливі речі простими словами й нестандартними форматами. Здається, для часів карантину це і було потрібно. Ми робили детальний розбір ситуації й дарували призи тим, хто найкраще цю інформацію засвоїв. Говорили з нашими лікарями в Італії й з українкою на карантині в Китаї. Давали дурнуваті, але корисні правила поведінки, які точно запам'ятовувалися, і пропонували замінити фон на телефоні. Ну і багато іншого.

Звісно, у нас теж стало менше партнерств, за рахунок яких ми могли заробляти. Але, на щастя, репутація спрацювала на нас – і як результат з'явилися проєкти з Програмою розвитку ООН, Клубом добродіїв чи Zagoriy Foundation. Такі, в які ми і віримо – коли виходить не чисто комерційний win-win для учасників проєкту, а взагалі якесь тотальне win-win-win, бо це потрібно ще й суспільству.
Одного дня нам на сторінку ФБ написала незнайома дівчина і спитала: всі ЗМІ просять допомогти їм пожертвами, але я хочу дати грошей саме вам, чому ви не просите? Ми задумалися, обговорили це всередині і вирішили, що якось спробуємо вирулити самотужки. Бо зараз є купа інших місць, куди варто відправити свої гроші.
А ще пам'ятаєте, на початку карантину усі дещо переживали, як же вдасться працювати дистанційно? За пару тижнів після того, як все це почалося, ми в зумі обговорювали все з командою і зрозуміли, що роботи нібито навпаки побільшало. Раніше питання можна було вирішити, просто кивнувши колезі, а тепер доводилося писати полотна тексту.

А ще в одному з проєктів ми осмислювали самотність з різних боків, в тому числі говорили про це з психологом. І він дав пораду, як краще поводитися на карантині. По-перше, продовжувати жити за графіком, по-друге, спілкуватися. Що приємно – ми не надто свідомо, але прийшли до цього ж з самого початку. Створили грандіозну таблицю, в яку кожен щодня заносив свої справи, а ще безперервно тусили в зумах. Настільки, що врешті навіть трохи втомилися від відеочатів і проголосили дні тиші, коли ніяких онлайн нарад бути не може.

Взагалі онлайн, звісно, ніколи не замінить живого спілкування в редакції. Всією командою ми за цей час зустрічалися лише один раз. Прийшли в наш шикарний офіс біля Хрещатику, подивилися на нього і за перші ж п'ять хвилин вирішили: він нам не потрібен. Краще метраж поменше, але в більш енергетичному, насиченому і живому просторі. Тож найближчим часом плануємо переїхати в однокімнатну редакцію в одному з епіцентрів тусовочного життя міста.

Гадаю, це найбільш серйозна зміна в нашому житті через карантин. А так ми продовжуємо писати про те, що здається нам важливим. Готуємо подкасти на нестандартні теми. Робимо ремонт в новому офісі. Поливаємо квіти. Чекаємо, коли весь цей апокаліпсис врешті закінчиться. І, як можемо, робимо так, щоб коли він закінчиться, ми всі були хоч трохи розумнішими, уважнішими й добрішими.

Адже карантин мине, а ми всі – залишимося.

Ірина Андрейців
редакторка Liga.Life у LIGA.net


Коли тільки почався карантин, ми редакцією перейшли на віддалену роботу. Спочатку було відчуття абсолютної незручності і дискомфорту: і стіл вдома не такий, і ноутбук більше дратує, коли висне, і спина болить, і їсти постійно хочеться, і з людьми наживо поговорити.

Напевно, так проявлявся стан внутрішньої тривоги і страху перед невизначеністю. Найгірше в цьому всьому було те, що психотерапевти радили читати новини-тексти про коронавірус максимум раз-двічі на день, щоб не здуріти, а ми такої розкоші собі дозволити не могли.

Це відчуття тривоги призвело до того, що робочий день в принципі не закінчувався, я прокидалася з коронавірусом і з ним засинала, паралельно намагаючись втримувати увагу в інших профільних темах.

Зрештою, прийшло розуміння, що так і до депресії недалеко, тому впровадила нову звичку — щоранку о 9 виходити до води біля дому і читати книжку за кавою. Припинила на якийсь час слухати брифінги по кількості інфікованих-захворілих, і вже після книжки-кави відстежувала це за новинами, які з брифінгів робили колеги.

Інший виклик — спікери, особливо можновладці, змогли виправдовувати карантином своє ігнорування запитань, звернень, прохань про інтерв'ю тощо. Наприклад, карантином виправдали закритий доступ до засідання комітетів Ради, де журналісти могли ловити депутатів і міністрів і ставити додаткові питання. Цей доступ досі закритий. І дістати спікерів у такому режимі вкрай складно.

Одним з результатів карантину стало цуценя. Ми взяли його не тому, що з собаками дозволяли гуляти, а щоб більше рухатися і мати посеред негативу навколо згусток абсолютної радості і любові.

Наразі робочі будні такі: через спеку цуценя будить о 6-7 і вимагає їсти. Далі — ще годинка дрімоти, якщо пощастить. Ранкова кава. Погратися з цуценям, щоб він виганявся і відновлював сили у спокої, поки починаємо робочий день.

Зранку — перегляд ряду онлайн-медіа, щоб бути в курсі профільних тем. Перевірка пошти, планування дня. Потім — коротка планірка з іншими редакторами, хто чим займається. Далі — класична журналістська праця з перервами на бавлянки з цуциком, щоб розрухатись і перепочити. Робочий день може часом завершуватись о 18-19, якщо нічого не горить, а часом і опівночі, якщо треба щось важливе швидко з'ясувати-написати.

Зараз величезна частина спілкування перейшла в онлайн і рідко коли виїжджаю на зустрічі офлайн. Доволі лячно, коли частина людей не дотримується базових правил в метро. Бачу, як часом стоять один до одного обличчями на відстані менше метра, а маски розташовані абияк, тільки не так, як треба.

В середині травня ми планували запуск проєкту LIGA.Life, але падіння рекламного ринку, як і всюди в медіа, не дозволило нам іти по плану.

На той момент уже була готова виписана стратегія, політика щодо новин та їх відбору, текстів — над цим працювала кілька тижнів і скориговувала за порадами колег.

Був також пропрацьований контент-план по великих матеріалах і серіях текстів до осені включно, але він «прогорів» через пандемію. Наприклад, ми планували серію матеріалів до Олімпіади і Параолімпіади.

Продумали рубрики, дизайнер уже промалював стартову сторінку та кілька інших, як їх мали побачити читачі.
Уже завершився пошук людей у команду і фрілансери почали роботу над замовленими текстами (здається, 15 авторів уже було). Буквально за день до того, як проєкт заморозили, я збиралася писати одній з журналісток, що вона може писати заяву на звільнення на старій роботі. На щастя, не встигла. Фрілансерам довелося зі сльозами на очах писати, просити вибачення і пояснювати, що ми заморожуємо починання до кращих часів.
Технічно розробка сайту початися не встигла.

На цьому етапі ми й зупинились. Я перейшла на виключно журналістську роботу в основний ньюзрум на час карантину, а проєкт — у режим «очікування». Стояло питання навіть не запуску Лайфу, а виживання редакції.

Топменеджмент Liga.net — від головреда Бориса Давиденка і СЕО Дмитра Бондаренка до редакторів різних відділів — зробили надзусилля. Вони змогли продумати та швидко запустити систему donation, щоб читачі допомогли нам втриматись на плаву. І справді — понад 3500 читачів підтримали гривнею, і це один з найбільших мотиваторів працювати далі.

Наразі є сподівання, що незабаром нам вдасться запустити Liga.Life, але про кінцеві дати і остаточний вигляд говорити поки зарано.
Наталія Джуран
журналістка UA: Суспільне


Slow Motion (Slow mo) — визначення ефекту, який часто застосовують у кінематографі (і не тільки), аби закцентувати увагу на важливому. Хвилини, секунди сповільнюються, усе майже завмирає, затихає, деталі стають виразним, а абсолютно звичне набуває інших обрисів. У цьому — суть.

Саме з таким спецефектом мені найбільше асоціюється період життя у якому ми усі зараз перебуваємо. Ще задовго до початку цих подій часто задумувалася про шалений ритм нашого життя, про невиправданість і втрати, яких він нам завдає, а також про актуальність і важливість різних рухів, проєктів, челенджів із закликом «slow..».

Цей час, безсумнівно, унікальний, відмінний і дуже особливий. Чи повірив би хтось із нас, що у бурхливих і шалених буднях XXI століття настане мить, коли, висловлюючись мовою образів, ручку стоп-крана буде смикнуто, і УСЕ вмить загальмується. Ні, ми, мабуть, щиро розсміялися б, ніколи у це не повірили. Що, зрештою, багато хто і робив у перші дні та тижні карантину. Так, ми бачили усе, намагалися зрозуміти та усвідомити, але щось всередині нас вперто сперечалося й опиралося усім аргументам і фактам.


Добре це чи ні, сперечатися можна довго. Але погодьмося, що нічого у нашому житті не відбувається безпричинно.

Для мене цей період ознаменувався переосмисленням. Переосмисленням багатьох речей, подій, цінностей, ситуацій та їх наслідків. Дуже особистісно! Карантин став новим і незнаним досвідом і викликом водночас. Опанувала вміння долати страх і паніку, спричинені непевністю у майбутньому, сприймати невизначеність, непередбачуваність, хиткість, невідомість як належне. Оскільки багато планів та задумів обвалилися (хай вони й не до порівняння із масштабними, глобальними, та все ж), то чимало всього доведеться робити заново.

Що важливо?

1. Продовжувати планувати, мати чіткі графіки та дотримуватися їх. Виокремлювати час на працю, фізичні вправи, відпочинок тощо. Це те, що триматиме у тонусі та не допустить хмурих думок і песимістичних настроїв.

2. Знайти/створити/облаштувати своє місце енергії. Те, де почуваєш себе комфортно і затишно. Така локація вдома стане місцем найпродуктивнішої роботи.

3. Знайти хобі/вправлятися в освоєному. Робити те, на що ніколи не вистачало часу.

4. Насолоджуватися, наповнювати змістами час проведений із рідними, близькими людьми, бо він — неоціненний.

5. Цей перелік кожен може доповнити своїми порадами та лайфхаками, у яких кожен зможе знайти для себе щось нове і цінне.

Нині інформаційний простір, як ніколи, переповнений «важкими» новинами. Здавалося б, куди вже більше? І, зрозуміло, що «вода точить камінь». Тому багато хто не може дати собі раду із таким потоком інформаційного негативу, навіть не усвідомлюючи цього. Проте варто критично ставитися до УСІХ повідомлень ЗМІ та мінімізувати рівень інформаційного споживання.

Ще один виклик і вимога часу — необхідність, чи не кожному, досконало освоїти навички користування популярними онлайн-сервісами для відеодзвінків. Zoom, Skype, Hangouts стали нашим, часто, єдиним комунікаційним простором. Чи звикли ми вже до такої альтернативи живому спілкуванню? У кожного своя відповідь, але, очевидно, що справжньої людської комунікації не замінять жодні програми та застосунки.
Під час глобальних криз, зокрема і тієї, з якою ми стикнулися зараз, роль журналістів набуває неабиякого значення. Адже вони мають утримувати баланс між інформуванням, правдивістю, важливістю та запобіганням поширенню почуття страху, паніки і фейків.
Роботи у журналістів стало відчутно більше, а підхід до своїх професійних обов'язків — вкрай відповідальним і прискіпливим: постійно необхідно відстежувати дані про поширення хвороби, про нововведення, зміни та оновлення, незліченну кількість разів перевіряти правдивість фактів і, при цьому, створювати «інший контент» — шукати такі теми, які б «розвантажували» глядачів, слухачів і читачів. Саме тому редакції Суспільного намагаються зберегти фокус на різноманітті у тематиці. Теле- і радіожурналісти, у цих умовах, працюють за встановленими графіками.

Непередбачуваним виявилося і те, що основна кількість запланованих заходів і проєктів опинилися в режимі, так званої «паузи», або ж повністю скасовані. Про нові, звичайно, говорити не доводиться. Звісно, що не усі медіа були готові до карантину та переходу на дистанційну модель роботи, адже вона вимагає налагодження та перевірки часом. А його, як відомо, журналістам завжди не вистачає.

Карантин — час важкий і небезпечний. Та якщо подивитися на усе по-іншому, змінити фокус, то знайдемо багато хорошого. Як, зрештою та у всьому, що є у нашому житті. А якщо, струшуючи й відганяючи негатив і паніку та заряджаючись шаленими та палкими ідеями, ми старанно і натхненно організуємо робочий і творчий процес, то нова реальність може виявитися доволі комфортною, можливо, навіть прекрасною.
Більше історій:
Долучитися до проєкту «Щиро. Історії про...» має можливість кожен! Заповнюйте форму на основній сторінці проєкту та надсилайте нам свої історії.