ІСТОРІЇ мистецтва

Митці про творчість на карантині

Які нові форми відкрив карантин для людей мистецтва? Що надихнуло? Що спонукало творити або взяти паузу? Як мистецтво може допомогти пережити кризу?
Розповідають митці для проєкту «Щиро. Історії про...»
Проєкт «Щиро. Історії про...» — це діалог про життя у ритмі карантину у форматі розповідей. Герої проєкту діляться історіями спостережень, переживань та змін, що відбулися під час самоізоляції та карантину. Надіслати свою історію може кожен через форму на основній сторінці проєкту.
Степан Рябченко
художник, куратор творчого об'єднання «Арт Лабораторія»


Для мене карантин став часом нових ідей і часом активної діяльності. Я продовжував жити у вільному режимі, а 22 березня закінчив нову роботу під назвою «Мисливець», яка наштовхнула мене на ідею організувати масштабний проєкт, який показав би, на що спрямована сьогодні творча енергія і як художники з усього світу відчувають цей дивний час. Нашій команді вдалося створити унікальний проєкт — міжнародну виставку у віртуальному просторі Strange Time, яка була запущена 7 травня на сайті www.strangetime.art

Проєкт містить розділ виставки, в якому роботи та цитати художників пересуваються по екрану монітора як клітини під мікроскопом, утворюючи єдиний культурний ДНК. Під час надходження нових робіт поле автоматично розширюється, приймаючи в себе нових художників.

Також проєкт має розділ, в якому зібрано структурований архів всіх авторів з коротким описом їх творчої діяльності, їхніх творів та роздумів відносно часу в який ми живемо — як вони його сприймають і що вони відчувають.

У розділі «3 питання - 3 відповіді» зібрані унікальні інтерв'ю з учасниками, всі тексти розміщені на загальному екрані. Це дає можливість простежити різні точки зору і скласти загальне враження про світоустрій через призму художнього погляду.
Strange Time створено як організм, що розвивається самостійно, постійно поповнюється новими авторами та роботами, розширюючи свої цифрові кордони, поки міф про COVID-19 не піде у небуття.
Зараз у виставці беруть участь 50 визнаних художників з усього світу. Проєкт реалізований в рамках творчого об'єднання «Арт Лабораторія», створеного в 1996 році моїм батьком Василем Рябченком. Діяльність організації спрямована на розвиток сучасного мистецтва України та його інтеграцію у загальносвітовий мистецький процес. Одне з ключових завдань «Арт Лабораторії» — створення глобальної міжнародної платформи для проведення масштабних арт-проєктів та об'єднання художників та митців, зацікавлених у реалізації особистих та групових проєктів за допомогою сучасних технологій.

Другим важливим відкриттям для мене стала думка про роль художника та культури, яку я сформулював так: «Прийшов час задуматися, що і для чого ми робимо, час заглянути вглиб себе і повернути світло в мистецтво і, як наслідок, в наше життя».

На закінчення: я всім бажаю всеосяжної любові, яка є єдиною можливою істиною і силою.

Анна Миронова
художниця


Художник працює завжди і в будь-яких умовах. Зовнішні чинники, хіба що, змінюють засоби. Не виняток і нинішня ситуація з карантином — «стан нерухомості». Більше того, художник росте навіть тоді, коли не працює, адже ми мислимо, аналізуємо, мріємо. Насправді карантинний стан дуже незвичний — і тим цікавий.

Після початкової розгубленості настає внутрішнє заспокоєння, у своїй власній оселі починаєш робити відкриття у, здавалося б, досконало знайомих тобі простих речах. Неймовірно зближуєшся з цими персонажами, наділяючи їх своїми теперішніми почуттями, які дуже різняться від колишніх. Наприклад, ця ж тема — квіти на підвіконні, тепер не частина з серії — об'єкти що створюють домашній затишок, але знаходиш в цих рослинах багато спільного зі своїм теперішнім настроєм — приреченість знаходитись довгий час у замкненому просторі.

Взагалі, усе, про що б не думалося, зараз ніби вбирає твої теперішні почуття. Це стосується абсолютно всього — від дрібнички до всесвіту. Так, ніби раніше біг дуже швидко, мало що помічаючи, а тепер уповільнився і відкриваєш для себе щось нове.
Тобто складається ніби такий ланцюжок: зовнішні обставини створюють твої настрої, якими ти в свою чергу наділяєш оточення — все є таким який у тебе настрій, а всесвіт — то є неосяжний «хамелеон», що підлаштовується під тебе.
У звичному ритмі життя завжди не вистачає часу, щось відкладаєш, а зараз якраз можна повернутися до відкладеного. Під час карантину, крім того, що я продовжила працювати над вже запланованими своїми проєктами, я зосередилася на фотографії та скульптурі. З'явилась нова скульптурна серія, яку хочу після завершення карантину перевести в матеріал. Це буде бронза і камінь.

Ще повернулася до свого фотопроєкту «Проти світла». Ця тема розпочата давно. Я повертаюся до неї час від часу. Тим більше, саме зараз час її продовжити, адже тема набула для мене нового змісту і почуттів, які дуже співзвучні з тим, що я відчуваю сьогодні.
Олександр Чекменьов
фотограф


Я працював фотографом у журналі «Фокус». З початком карантину весь наш колектив відправили у відпустку. Це було схоже на такі канікули, протягом яких можна зробити якісь свої важливі справи, які ти завжди відкладаєш або не встигаєш зробити за зиму.

Наприклад, я понад 20 років знімаю на плівку. Зібралося багато негативів, які треба було відсканувати. Все для цього було готове. Тож кожен мій день починався або зі сканування, або з друку фотографій у темній кімнаті. Хімією я встиг запастися, папір для друку був, тож можна сказати, що до карантину я був готовий. В магазин міг вийти десь раз на тиждень, і те тільки вночі, щоб не спілкуватися з людьми. Так пройшли перші три тижні. Мені було не нудно, скажу чесно.

Звичайно я підтримував зв'язок із волонтерами та переймався за бездомних. Спочатку ми з товаришем допомагали дистанційно — скидувалися грошима, купляли продукти, і він відвозив їх бездомним.


Пізніше я сам почав вибиратися з дому. Я живу на лівому березі, тож треба розуміти, що на правий я міг потрапити тільки маючи транспортний засіб. Використовуючи таксі, я їздив та зустрічався із волонтерами, які постійно годували та годують бездомних, не дивлячись на карантин. Хочу наголосити: бездомним допомагають лише волонтери. Не бачив ніякої допомоги зі сторони влади. Ніякої ефективної системи нема, нічого не робиться. У прихистках можуть ночувати не більше 150 осіб, тоді як за підрахунками волонтерів у Києві їх тисячі. Щобільше, уявіть: Південний вокзал, людей погодували, роздали одяг, вони ночують на лавках, їм дали якісь ковдри. А наступного ранку приїжджає поліція та все це скидає, забирає, вивозить кудись на звалище. Просто нема слів…

В кінцевому підсумку, в мене склався проєкт. Я думав про нього вже давно, хотів зробити саме зйомку бездомних і зрозумів, що час настав. До мене якраз звернулися з німецького агентства і попросили запропонувати тему авторської зйомки, щоб показати, як люди живуть на карантині в Україні, або підняти якусь проблему. Все збіглося: я зробив матеріал для агентства та відзняв нову тему.
Це бездомні за склом. Протягом карантину ми всі сиділи «за склом». У вікно ти бачиш, як люди копирсаються у смітті, але максимум, який ти можеш зробити — це вийти і повісити поруч мішок з продуктами або залишити якісь теплі речі. Я помітив, що вони ночують на транспортних зупинках. Це, знову ж таки, збігалося з темою моєї зйомки та ідеєю зі склом: ніби ми все бачимо та розуміємо, але крізь скло руку допомоги ти не протягнеш і не почуєш, що каже людина.
Я почав знімати своїх героїв, використовуючи скло зупинок або тих місць, де вони ночують.

Пізніше мене знову знайшла робота: мені запропонували працювати у Forbes Україна, я отримав можливість пересуватися машиною і зробив декілька зйомок про COVID-19. Це аеропорт Бориспіль, життя Києва на карантині.

Для мене карантин, як і весна, пролетіли так швидко, що я багато чого не встиг ще зробити. Зараз, отримавши нову роботу, знову нема часу відволікатися на сканування та друк фотографій. Багато працюю.

Звичайно, було й те, що зупинилося. Для мене 2020 — це дуже активний, знаковий рік. Заплановано вихід двох книжок, коли це буде можливо. Крім того, виставка «Видалені», яка була представлена восени 2019 року в Українському Домі, мала «поїхати» по містах України, однак поки що цей проєкт тимчасово зупинився.

Валерій Ведута
фотограф


Карантинні заходи вплинули на повсякденне життя моєї сім'ї дуже суттєво в певних аспектах та майже ніяк в інших. Мій день до пандемії складався з комерційних зйомок, моїх персональних проєктів (один з яких — зйомка сина та дружини) та побутових справ, які є у будь-якої родини з двох дорослих та дитини. Карантин викреслив з цього списку всю комерційну частину.

Тож на найближчий час ми вирішили найняти самих себе на роботу, а саме на 100 відсотків зайнятися персональними проєктами та їх просуванням. Так з'явився проєкт «Вікно», поштові марки з вірусами малюнками, фейстайм-фотосесії, онлайн курс по фотографії для початківців, проєкт «Долаючи бар'єри», навіть до оформлення YouTube-каналу справа дійшла. Дружина зробила у своєму бізнесі більше.

Основним двигуном була ідея, що ці зміни насправді надовго — карантин декілька місяців, кілька місяців «виходу», можливе повторення… Це не тиждень — треба було перелаштовуватися. Тому за карантин ми з дружиною у певному сенсі здобули, аніж втратили (хоча втрати були).
Проєкт «Долаючи бар'єри» з'явився ввечері у ванній — ми зняли перше відео самі, потім розіслали друзям текст з ідеєю та приклад, ті своїм друзям і т. д. Звісно, у звичайному світі я мав би домовлятися з усіма, їхати у гості або запрошувати для зйомок, але карантин обмежив можливість персональної зустрічі та надав більше вільного часу і комфорту своєї оселі потенційним учасникам. За тиждень ми зібрали необхідну для візуалізації ідеї кількість відео (наразі я вирішив продовжити проєкт далі).

Цей проєкт був створений не виходячи із дому на 100%. Саме мистецтво має підтримати людей під час карантину — воно не дасть звести потреби лише до базових, а у важкі часи це важливо.
Каріна Софіт
ілюстраторка


Така класна штука — передчуття. За місяць до Нового року я переїхала за місто, мені мріялось провести класне літо і зустріти довгу-довгу неасфальтовану весну.

Весна почалася з ізоляції, і перший тиждень карантину став випробовуванням: важко збавити обороти, вийти на інший темп, зупинитися і задати інший вектор руху. Але ж які, особисто для мене відкрилися можливості, я ще й не здогадувалася.

Як отримати освіту ілюстратора в Україні? Що потрібно закінчити та у кого навчатися? Не знаю. Можливо ніяк, або навпаки, потроху всього. Складне питання. І от всі ілюстратори, архітектори, художники якими я цікавилася і яких можна було досліджувати лише каталогами, стали дуже активними у мережах. Школи, галереї запустили вебінари, онлайн-зустрічі, челенджі.


Я познайомилася з силою-силенною людей, з кимось ми навіть стали друзями, і це був етап, коли емоційний голод трансформувався у професійне спілкування.
Але це було в стінах двокімнатної квартири з балконом, тож я почала спочатку дивитися у вікна, потім через об'єктив, а коли карантин перетнув зону комфорту — через скло машини. З часом, в мене з'явилася хроніка життя і щільний розклад онлайн «відвідувань» мистецьких тусовок. Для мене увесь цей час, ці десятки днів стали досвідом про гнучкість та адаптивність, період і стресу і трансформацій.

Мій наступний крок — створення проєкту у арт-резиденції, початком якої стане вихід у поле, де буде повітря, вітер і глибоке неосяжне небо, без даху.
Спеціально для проєкту «Щиро. Історії про…» своєю історією поділився Люсьєн Дульфан — американський художник радянського походження. Він народився в м. Фрунзе, Киргизстан, жив в Одесі з 1946 року, поки не іммігрував із сім'єю до США у 1990 році. З того часу проживає у Нью-Йорку. Взяв участь у міжнародному виставковому проєкті Strange Time під кураторством Степана Рябченка. Детальніше: за посиланням.

Авторська стилістика розповіді збережена.

У моєму житті на карантині нічого не змінилося. Я залишив студію у Н-Йорку, переїхав жити до Флориди на все літо. У вересні повернуся в Н-Йорк і буду продовжувати пошуки нової мови. Зараз працюю на фанері. Цікавить тема «БЕЗДОМНИХ». Цікавлять ВІЧНІ теми — життя і смерті. Цікавлять БІБЛІЙНІ старозавітні ТЕМИ — Адам і Єва. Новозавітні теми «РОЗП'ЯТТЯ», «ЗРАДА». Хочу ввести у мої фанерні роботи ВОГОНЬ. Обгорілі бездомні, як символ ОБГОРІЛИХ ЕМІГРАНТІВ, зокрема себе! І всіх нас.

Не маючи можливості працювати, вийшов на канал, де ростуть тропічні дерева, і розмалював їх. Цим привів у захват ХАСИДІВ — євреїв-вірян, що живуть поруч і які ніколи не були в музеї. Зробив з викинутого картону фігури танцюючих: козака з мінорою (можна прикурювати одночасно сім козацьких люльок) і п'яного хасида, який танцює з пляшкою на голові! Мої герої разом радіють свободі! Поштовх цим веселим героям дав гідрант, пофарбований у кольори українського прапора! Ось вони та танцюють перед гідрантом. Збирають гроші. А потім сіли на машину і поїхали в Лас Вегас! Побоювань нема і не може бути, ARS LONGA VITA BREVIS!

Мотивація — це дуже серйозне питання. Без мотивації нема мистецтва! А мистецтво це наші почуття: НАЦІОНАЛЬНІ, РАСОВІ, МОРАЛЬНІ, ЕТИЧНІ, ПОШУКИ НОВИХ ФОРМ!

По приїзду хочу знищити багато своїх робіт. Це мене лякає. Але зберігати ніде, і нема можливості займатися їхньою ПРОПАГАНДОЮ, і в результаті їх реалізувати...

Ні по чому НЕ СУМУЮ. Вирішив відмовитися раз і назавжди від марнославства, від метушні, від зайвих речей. Повсякдення виглядає як продовження мандрів та пригод, якими був зайнятий все життя….
Більше історій:
Долучитися до проєкту «Щиро. Історії про...» має можливість кожен! Заповнюйте форму на основній сторінці проєкту та надсилайте нам свої історії.