ІСТОРІЇ освітян

Студенти та працівники освітньої сфери про навчання на карантині

Студентка розповідає про своє навчання на карантині, а працівники освітньої сфери — про організацію роботи й навчального процесу та специфіку онлайн-освіти, перевірену на практиці.
Проєкт «Щиро. Історії про...» — це діалог про життя у ритмі карантину у форматі розповідей. Герої проєкту діляться історіями спостережень, переживань та змін, що відбулися під час самоізоляції та карантину. Надіслати свою історію може кожен через форму на основній сторінці проєкту.
Ірина Тулякова
академічна директорка КМДШ


Людство проходить тест на гідність, а не на covid. Ми одягли маски, щоб захиститися від вірусу, але зняли інші маски, які показали нашу справжність. Постійні зміни впливають на кожну родину, компанію, інституцію, людину — і нам всім необхідно адаптуватися до нової реальності. Настав час прийняти її та створити нові принципи взаємодії, цінувати все: свіже повітря, друзів, свій робочий стіл, кожне слово, добру дію — ось нова звичка, яка виникне в світі.

Ми з командою почали розробляти сценарії розвитку подій заздалегідь, але офіційне оголошення уряду про закриття шкіл все одно стало випробуванням. Діти пішли зі школи — і на наступний день вже не прийшли. Ще два дні ми залишалися у школі, організували оперативне навчання роботі в Microsoft Teams, обговорили план дій. Завдань було багато, але ми впорались і продовжили рухатися далі з такою ж впевненістю та вірою в свою команду, яка проявила наші цінності в дії.


Для мене особисто перші два тижні карантину пролетіли просто в тумані. Найлегше адаптувалась до змін діти. Вони поставилися до всього з інтересом, як до пригоди.

Надихали дорослих на активні пошуки компромісів та підтримку один одного.
Ви не уявляєте, наскільки для нас важливий особистий контакт один з одним, з кожною дитиною. Обожнюю ходити коридорами школи і бачити, як тьютори, вчителі, діти весь час обіймають один одного. Це таке тепло, яке дуже складно передати онлайн, але ми зробили все можливе, щоб кожен відчував підтримку.
Безумовно, є й свої переваги в такому онлайн-форматі роботи. Наприклад, можна випити каву за участі майже ста колег зі Львова, об'єднати між собою колег з трьох наших шкіл або обмінюватися кращими практиками роботи онлайн. Дуже цінно мати безпечне середовище для обговорення важливих речей відкрито та з довірою.

За таких життєвих обставин стає відчутно, що для тебе реально важливо, які твої цілі, чого ти хочеш від життя і, найголовніше — з ким готовий рухатися та долати будь-які перешкоди. Найбільш правильним рішенням особисто для мене був переїзд за місто, щоб ізолювати родину майже в лісі. Це дозволило мені працювати і не перейматися, що моя п'ятирічна дочка сидить у чотирьох стінах на самоті за гаджетами. Вона чудово проводила час з бабусею та дідусем на природі, у безпечному просторі, з онлайн-заняттями, а я отримала можливість бути максимально включеною в життя майже 1000 інших діток.

Сьогодні мої будні складаються з онлайн-нарад та зустрічей, роботи над різними проєктами та документами, а також з величезної кількості комунікацій. Спочатку це все було дуже хаотично і я могла жодного разу не вийти на вулицю за тиждень — це при тому, що я фактично живу в лісі. Зараз намагаюся більше балансувати. Спробувала розширити коло своїх інтересів, намагаюся читати, долучатися до зустрічей топ-менеджерів різних компаній та організацій, шукати нові шляхи розвитку своєї організації та себе особисто.

Наприклад, у роботі ми використовуємо сценарне планування — і я взяла цей метод на озброєння для особистого життя. Завдяки цьому можу створювати та програвати картинки навіть повністю невизначеного майбутнього. Це важливо для мене: бачити варіанти та знати потенційно можливий шлях за тих чи інших обставин. Такі базові інструменти впорядкування хаосу зменшують стрес та дозволяють відновлювати ресурс, створювати нові проєкти та розвивати ідеї. Точно знаю, що більше не буде так, як було раніше, тому важливо усвідомлено створювати нову дійсність.

Цей навчальний рік у КМДШ ми завершуємо онлайн. Академічній команді довелося включитися в операційні процеси, тобто забезпечувати підтримку функціонування шкіл. При цьому ми активно беремо участь у розробці та прийнятті стратегічних рішень. Нам довелося зіштовхнутися із зовсім новою реальністю, де вкрай важливими навички виявилися навички адаптивності, критичного мислення та емпатії. І я дуже пишаюся командою КМДШ, адже в поточній ситуації вклад кожного має величезне значення.

Катерина Соколова
асистентка кафедри реклами та зв'язків з громадськістю Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка


Я постійно рухаюся. Зранку викладаю англійську у великих компаніях. Раніше уроки починалися о 7:30, зараз о 8:00. Потім їду до Інституту журналістики, де працюю асистенткою кафедри реклами та зв'язків з громадськістю, а також — однією з редакторок наукових видань. А ще аспірантура, міжнародний відділ, команда КНУ… За день я спокійно могла находити 12000 кроків. Тому оголошення карантину для мене — катастрофа. Я не звикла сидіти вдома. Я виходила з квартири о 6:40 і поверталася о восьмій вечора. Це був звичний графік.

Зараз будні виглядають трохи інакше. Зранку прокидаюся, годую кота, проводжу один-два онлайн-уроки англійською. Залежить від дня. Потім сніданок, у магазин за овочами та фруктами, контактую зі студентами в телеграмі. Нагадую про завдання.

Зараз, ближче до вступної кампанії, дуже багато онлайн-нарад, засідання кафедри з передзахистами. Від комп'ютера просто не відходиш. Це пригнічує. Ще наближається дедлайн подачі курсових, яких у мене 18.

Навчання організоване дуже професійно. Ми працюємо, як і працювали. Лише оптимізуємо цю роботу. Тобто якщо можна обійтися без онлайн-конференції, щоб не «торгувати обличчям» зайвий час, а спокійно в той же час виконати завдання з консультаціями в телеграмі — ми так і робимо. Всі завдання є оптимальними для ситуації, що склалася.

Щодо переваг навчання у онлайн-форматі: на мою думку, вона одна — не витрачається час на дорогу. А решта — для мене нічого не змінилося в плані викладання. Звичайно, засоби змінилися, але сама суть і результат — аж ніяк.

Іспити теж будуть оптимізовані, з використанням онлайн-ресурсів. Якщо це практична дисципліна — студенти виконуватимуть проєкти. Якщо теоретична — я б використала гугл-документи з тестами та в «прямому ефірі» в зумі давала б студентам їх проходити. Все залежить від творчого підходу кожного викладача.

На карантині в мене з'явилося більше часу на творчість. Наприклад, на укулеле, синтезатор і гітару, які я закинула вже давно, бо в процесі заробляння грошей не до музичних інструментів. Більше з'явилося часу на арабську мову. Я вчу вже два роки, але раз на тиждень. І у мене була катастрофа з запам'ятовуванням слів. Зараз я за це взялася з розумом. Потихеньку вчу.

Серед нових звичок — завжди готувати їжу самій. До карантину не було на це часу, фізично не вистачало. Доводилося в супермаркеті сироїдні обіди купувати або у сироїдному кафе брати на винос. Зараз усе виключно сама готую.

А ще я бігаю. Намагаюся не збиватися з графіку. Бігаю для задоволення. Це теж допомагає контролювати дихання та власне тіло. Бігати активно почала у 2018 році. Хотіла довести, що сироїди теж можуть пробігти довгі дистанції — і не помирають від цього. Перший півмарафон пробігла восени 2019 року на 1 банані і водичці. За тиждень вже бігла трейл-півмарафон броварським лісом. Тобто — довела. Зараз не доводжу. Просто подобається бігати. Але медальки онлайн-марафонів такі гарні, що пройти повз просто нереально! От і беру участь у тих, де найбільше подобаються медальки.
На карантині ми разом зі студентами першого курсу запустили важливий соціальний проєкт із протидії сексуальному насильству «Називай речі своїми іменами». Запрошую всіх — жінок і чоловіків — приєднатися до онлайн-опитування в межах цього проєкту.
Я люблю працювати зі студентами. Перший курс — в них ще повно ентузіазму. Тема ця дуже складна. Ми живемо в світі, де за розбещення неповнолітніх карають усамітненням і молитвою, і де жінок хапають за сідниці у громадських місцях, де перед дітьми якісь незнайомці знімають штани та мастурбують — а ми з цього сміємося. Саме тому я вирішила, що вже досить.

Ще в 2015 році, коли я вступала до аспірантури, я пообіцяла собі, що моя дисертація принесе користь суспільству. Зрозумійте мене правильно: будь-яка дисертація є корисною для НАУКИ. Але від того, що хтось дослідить заголовки друкованої преси 30-х років, не перестануть ґвалтувати жінок, не поменшає бездомних, не будуть ставитися до мігрантів як до людей.

Так народилася дисертація. І так народився цей проєкт. Через карантин трохи змінилася форма. Я планувала роздрукувати плакати та почепити в інституті. Щоб бачили всі. Зовсім різні відчуття, коли ти бачиш такий плакат онлайн і коли він дивиться на тебе зі стіни. Це моторошно. Це змушує замислитися.

Реакція колег теж буває різною. Наприклад, чому я даю студентам таку тему, вони ж лише перший курс, вони не зможуть, їм ще зарано таке, «фу, ти збоченка», «лише про це й говориш», «в кого що болить»… і подібне. Насправді — студенти вже дорослі люди. Але найголовніше — потенційні жертви. Вони зібрали себе в кулак і зробили те, що не зробив той, хто їх критикує. Я лише консультувала в процесі. Сподіваюся, що студенти приєднуватимуться у майбутньому та приходитимуть зі своїми ідеями.
Марина Батуринець
засновниця Bazilik school та Bazilik media


Фактично, Bazilik прийняв рішення закритися ще до того, як уряд забов'язав нас це зробити. Я одразу зробила для себе висновок, що карантин — це рулетка. Ми не можемо передбачити, на який час затягнеться цей період.

Через те, що я перестала ходити на роботу, змінилися 80% мого робочого дня. Зазвичай я тричі на тиждень їздила на спортивні тренування вранці, після тренування — їхала у школу, де брала улюблену каву на рисовому молоці у «Хай росте» на першому поверсі та йшла працювати. На час карантину ми закрили офіс, працюємо з дому дистанційно. Перші тижні я постійно сиділа вдома і реально могла не виходити з дому по п'ять днів. Був певний страх. Навіть у магазин я виходила вкрай рідко, дуже не хотіла цього робити.


Потім ситуація трошки змінилася. Ми з хлопцем почали виїжджати до лісу. Мені справді повезло, що в мене є собака і я могла робити це законно. Плюс, у нас є дача, куди можна було виїхати на природу. Так з'явилася звичка виїжджати на природу. Ще з корисного — почала снідати кожного дня. Інколи я не встигала цього зробити і їла вже в обід на роботі. Тепер це щоранковий ритуал. Ми встаємо, шукаємо якусь цікаву страву, разом готуємо і неспішно снідаємо.

В Bazilik ми завжди казали, що не хочемо йти в онлайн. Нам подобалося працювати офлайн, й це для нас було однією з відмінностей від інших шкіл. В онлайн ми перейшли лише тому, що чітко не розуміємо, коли зможемо відкритися у звичному форматі. Ми зрозуміли, що деякі наші програми цілком реально зробити онлайн: ті, де немає практики, де нема групових робіт і робіт у команді.
Ми дивилися на те, які знання потрібні буквально «з сьогодні на завтра». Наприклад, у нас є інтенсив з SMM-стратегії. Як тільки карантин почався, ми зрозуміли, що всі бізнеси повинні змінити свої стратегії — вони вже не можуть працювати по тому контент-плану, який був написаний на початку року. Тому першою ми запустили саме цю програму. Друга програма — інтенсив з таргетингу, з аналогічної причини: деяким бізнесам потрібно було швидко перейти в онлайн, запустити рекламу. Для роботи онлайн ми зосередилися на hard skills: SEO, Google-аналітика, таргетинг — ті інструменти, які можна сьогодні вивчати, а завтра одразу використовувати у роботі.
У онлайн-формат ми перевели 4 програми, тоді як офлайн їх у нас понад 25. Звісно, поточна кількість студентів менша. Але кількість людей у групах стабільна. Ми дуже прискіпливо ставимося до того, щоб людина саме проходила навчання. Якщо подивитися просту статистику скільки людей не закінчують онлайн-курси, побачимо цифру близько 80% — вони купують курс, але не проходять його до кінця. Вдома людина може відволікатися, а фішкою Bazilik як раз було те, що ти приходиш — і вчишся. І ми з командою можемо допомогти студенту знайти свій шлях. 98% людей, які до нас приходять, закінчують наші курси незалежно від того, довгий це курс чи інтенсив. Я дуже боялася, що при зміні формату ми втратимо такі показники. Але ми розробили систему, за якої будь-який інтенсив проходить «тут і зараз»: у кожного є можливість записатися на конкретне число, конкретний час і конкретну програму. Якщо студент пропускає — може пройти цю частину з іншою групою, але ніяких відео окремо ніхто давати не буде. І я бачу, що 99% групи приходить і сидить до кінця, реально навчається.

Перші два місяці я тягнула всю команду, розуміючи, що залишити людей без роботи — я не можу. Звичайно, довелося попередити, що ситуація може затягнутися надовго, і через два місяці в мене не буде можливості платити зарплату — але у людей лишалися ці місяці на пошуки роботи. Я також намагалася допомогти знайти роботу через знайомих. У підсумку ми скоротили певну кількість працівників, але з усіма залишилися на зв'язку, і кожен сказав, що буде готовий повертатися у школу як тільки з'явиться така можливість.

Після карантину ми плануємо якийсь час продовжувати працювати в онлайні. В мене є лектори, які не готові виходити в офлайн навіть якщо завтра скажуть, що карантин закінчився. В них є маленькі діти, літні люди у родині — і вихід на роботу для них буде наражанням на небезпеку якщо не себе, то близьких. Тож ми будемо онлайн, принаймні поки в Україні ще є хворі на covid-19 люди. А потім — подивимося.

Вікторія Посєва
студентка другого курсу магістратури КНУ імені Тараса Шевченка


Останній семестр для магістрів другого курсу доволі відрізняється від звичного студентського навчання. Це період науково-виробничої практики та асистентської. Тому ми, на відміну від студентів інших курсів, не відвідували університет систематично — приходили виключно на зустрічі з науковим керівником, для обговорення лекційних та семінарських занять. Як раз прийшла черга асистентської практики, мені пощастило її пройти — я встигла прочитати лекцію та семінар до карантину. А от захисту практики як такого вже не було — захищалися у дистанційному форматі.

У цілому, організація навчання була доволі якісною: в більшості випадків кожен студент-магістр спілкувався виключно зі своїм науковим керівником. Вся комунікація щодо затвердження теми та змісту кваліфікаційної роботи відбувалася електронною поштою та телефоном.

Мені пощастило, що в мене дуже мобільний науковий керівник, він мені допомагав у всьому. Головне, що вимагалося — вчасно здавати завдання, затверджувати тему, не затримувати текст самої кваліфікаційної роботи.

Саме на цей рік нам припало вперше в історії масова перевірка кваліфікаційних робіт на антиплагіат, і ось буквально тиждень-два тому всі наші роботи перевірялися єдиною університетською системою антиплагіатів. Це був новий досвід у студентському житті. Звичайно, були свої нюанси, але загалом все відбувалося доволі централізовано.

Усі захисти кваліфікаційних робіт, як і державні іспити, проходитимуть в онлайн-режимі через Zoom або Skype. Кожен студент буде підключатися до загальної конференції у визначений час, отримуватиме електронний білет з питаннями. Формат захисту кваліфікаційних робіт обрали звичний і відпрацьований на факультеті, з ним ніби не буде ніяких проблем, однак в умовах карантину — це унікальний досвід для всіх нас.

Крім навчання, я працюю в аудиторській компанії. Також я працюю тренеркою в бізнес-школі для підлітків, веду курси по самоменеджменту, міжнародним відносинам. Найбільше не вистачає живого спілкування з колегами, живої інтеракції з людьми. До цього було найважче адаптуватися на початку карантину. Графік роботи по суті не змінився, я продовжую працювати з 10 до 18.

На час карантину завдання виконуються повільніше, але їх побільшало. Тому для мене важливо було зберегти свій режим, вставати у той час, як зазвичай вставала на роботу не на карантині. Треба було організувати своє робоче місце. Я розмежувала свій особистий простір, простір відпочинку, та робоче місце.

Моєю новою звичкою стало систематичне заняття медитацією, бо рівень соціальної та інформаційної напруги став просто шаленим. Також я звикла дистанціюватися після роботи від інформаційних потоків та намагаюся якомога менше читати новини про коронавірус.
Я сумую за буденним життям, яке до цього здавалося мені абсолютно нудним, а виявилося, що насправді я його люблю. Це те, що робило моє життя життям. Постійно кудись поспішаєш, постійно прагнеш зробити щось. Мій карантин проходить під гаслом «шлях до себе» — це переосмислення мого життя і соціальних зв'язків, які маю.
Карантин змусив згадати і написати важливим людям про те, як сильно я їх люблю, як сильно я за ними сумую, як хочу їх обійняти, посидіти за кавою та тістечком разом, побути поруч. Цей шлях до себе проявився у переоцінці власних цінностей. Хочеться вірити, що досвід цього періоду дасть нам поштовх стати трошечки щасливішими потім, навчить бути добрими та чуйними, допомагати один одному і розуміти, що ти є частиною великого суспільства, в якому живе багато різних людей. Ми маємо всі думати один про одного, навіть якщо ми не знайомі.
Більше історій:
Долучитися до проєкту «Щиро. Історії про...» має можливість кожен! Заповнюйте форму на основній сторінці проєкту та надсилайте нам свої історії.