ІСТОРІЇ НАШОЇ КОМАНДИ

Український Дім на карантині: зміни, виклики, перемоги

Після введення карантинних обмежень Український Дім перейшов у онлайн-формат роботи.
Першим проєктом в межах #УкраїнськийДімОнлайн стала виставка «У нас всі вдома» — нетиповий арт-щоденник карантинного життя очима митців.
Працівники УД діляться історіями своїх карантинних буднів.
Проєкт «Щиро. Історії про...» — це діалог про життя у ритмі карантину у форматі розповідей. Герої проєкту діляться історіями спостережень, переживань та змін, що відбулися під час самоізоляції та карантину. Надіслати свою історію може кожен через форму на основній сторінці проєкту.
Марія Богатікова
кураторка проєкту «Щиро. Історії про...»


Про початок карантину, як би прозаїчно це не лунало, я пам'ятаю так, ніби це було вчора. 12 березня ми з колегами прийшли до висновків, що з міркувань безпеки можемо перейти принаймні у частково дистанційний формат роботи. Проте вже у понеділок, 16 березня, стало зрозуміло, що «частково» еволюціонувало у «повністю». Тому я вже на таксі поїхала на роботу, щоб забрати робочий комп'ютер і помити чашку з під кави, яку полінилася ополоснути до вихідних. Зважаючи на те, що у себе в кабінеті я до сьогодні більше так і не з'явилася — це офіційно було наймудріше рішення за останні два місяці :)

І от, карантин. В мене ще досить живі спогади шкільних років, коли карантин вводили за два тижні до весняних канікул і ми «карантинили» місяць вдома — це більше нагадувало канікули (мабуть, не в однієї мене такі асоціації). Тепер я отримала можливість побачити карантин з іншої сторони. Це виглядало як новий, невідомий досвід — і це й стало моїм головним хобі на довгі тижні.


Признаюся чесно — я люблю сидіти вдома. Тож переважно весь карантин я сумлінно це й робила, виходячи з квартири раз на 7-10 днів за найнеобхіднішими покупками. Виявилося, що я цілком можу існувати без улюбленого щоранкового капучіно з лавандовим сиропом, робота у дистанційному онлайн-режимі може кипіти не менше, ніж у офлайні, а до носіння маски можна звикнути — досить довести цю звичку до автоматизму. Ретельно мити руки після вулиці й обробляти їх антисептиком після — мене навчила мама-лікарка з самого дитинства.

Робота йшла хвилями: в одні дні я могла засидітися з самого ранку до глибокої ночі, а в інші — справлялася швидше, ніж вимагалося, й у вільний час займалася якимись домашніми справами. З найбільших досягнень: я нарешті помила вікна (мріяла про це з лютого), передивилася на YouTube всі відео з тих, що «Переглянути пізніше», замовила і прочитала багацько нових книжок, і — так сказати «навздогін», — купила стелаж для них, бо складати ці стоси літератури мені вже об'єктивно нема куди. Не закінчила жоден онлайн-курс. Не почала займатися спортом. Не подивилася жодну карантинну онлайн-трансляцію (бо інформаційні хвилі стали настільки потужними, що мене іноді зносить). Не освоїла нову мову чи новий музичний інструмент. Загалом, робота виявилася важливим гачком, щоб не потонути в екзистенціальних роздумах про теперішнє і майбутнє.

Якщо підсумувати мій карантин: ну таке собі. Ні риба, ні м'ясо. Нічого катастрофічного, нічого унікального. Щіпка побуту, щіпка роботи та кілька онлайн-мітингів з подругами на десерт — і ніби that's all.

Але з'явилася в мене ще одна розвага.
Кожного ранку я рахую машини на паркінгу, який бачу з вікна (принцип «высоко сижу, далеко гляжу» освоїла на всі 100%, не дарма ж я Маша). Я радувалася, коли бачила відсутність пустих місць. Я була щиро обурена, коли у святкові дні машини зникали одна за одною. І кожного вечора я рахую кількість квартир, у яких горить світло, в домі навпроти. У підсумку: 87 машин у найкращі дні та близько 25-30 квартир щовечора.
«Навіщо ця даремна статистика?» — запитаєте ви.

«Бо кожна одиниця — це окрема історія», — відповім я.

Історія сусіда, який почав вчитися грати на фортепіано у віці 40+ — і, блін, купив справжнє тяжелезне фортепіано. Прогрес за два місяці, скажу вам, колосальний.

Історія людини, яка повернулася з Києва у рідне місто, бо нема грошей на оренду квартири — і тепер пише нові сторінки свого життя там, де воно й починалося.

Історія власниці кав'ярні на першому поверсі, яка сама й готує, й доставляє свої страви своїм постійним клієнтам з під'їзду навпроти.

Історія дітей, для яких карантин сьогодні дійсно може дорівнювати канікулам, та історія їхніх батьків, які борються з можливими і неможливими обставинами, аби забезпечити свою дитину найкращим навіть у скрутному сьогоденні.

Історія лікарки, яка бореться за життя кожного пацієнта, ризикуючи власним здоров'ям.

Історія керівника, який шукає способи підтримати кожного свого працівника і те ж воює з обставинами.

Історії боротьби й історії прийняття. Історії кардинальних змін й історії буденної стабільності. Історії натхнення й історії кризи. Себто персональні історії, що фрагмент до фрагменту пишуть глобальну історію сучасності. Героєм тут може стати кожен: бо, власне, кожен з нас — головний герой свого життя.

Так народилася ідея створити проєкт, який об'єднає різних героїв і різні історії. Тих, хто готовий розповідати. І тих, хто хоче послухати.

Так з'явився проєкт «Щиро. Історії про…». Про що — вирішувати тільки вам. Про відкриття? Про виклики? Про перемоги? Про поразки? Скоріше про життя у всіх його проявах.

Я розпочинаю цей челендж щирості в розмовному жанрі. І передаю слово вам. Кожна історія має бути почутою.

Поговоримо щиро?

Ольга Вієру
директорка Українського Дому


Моя історія про те, як сьогоднішній день змінив мої професійні плани, фокуси і думки. Історія, можливо, не надто романтична, але мені хотілося б розповісти про те, як нам вдається досягати балансу втрат і здобутків у житті Українського Дому.

Я прийшла працювати в Український Дім у вересні 2019-го, маючи бажання, наміри і бачення, як створити тут сучасний мультидисциплінарний публічний простір, відповідний сутності та гучній назві Українського Дому. Адже коли ця назва пуста і не наповнена змістом, вона звучить доволі пафосно, несучасно, можливо, навіть трішки архаїчно. Коли ж вона відповідає викликам сьогодення і суспільним потребам — одразу стає глибокою і актуальною.

Отже, я прийшла з бажанням активних змін. Ми з колегами зміцнили команду, запросивши декількох ефективних професійних людей, і почали працювати. Залишалося чотири місяці 2019-го, і нашим завданням на цей час була робота над концепцією розвитку УД, активна комунікація із залучення партнерів та однодумців, а також реалізація декількох проєктів — сучасного мистецтва і актуалізації спадщини з якісною освітньою програмою.

Ми свідомо почали з програми культурних ініціатив, адже одним із важливих завдань було повернення мистецтва і культурних проєктів в УД — останнім часом тут домінував діловий конференц-формат. Також ми хотіли попрацювати і проекспериментувати з простором, унікальним і дуже вдячним усім креативним рішенням. Все вдалося, уся інформація про проєкти є на нашому сайті, а я хочу перейти у рік 2020.

На цей рік ми запланували роботу над стратегією установи, до повної інституалізації якої маємо пройти ще тривалий шлях. Адже сьогодні ми надто залежимо від обставин, обмежених можливостей, і не можемо бути цілком вільними у своїй діяльності та виборі. Ми запланували залучити до Українського Дому якомога більше якісних проєктів із різних сфер креативного сектору і зробити серйозну заявку на зміну формату діяльності. Навіть за наявних умов госпрозрахунку і постійної необхідності проведення вхідних заходів, які теж можуть бути дуже різними.

Ця робота теж вдалася, і у наших планах був цілий цикл класних заходів: серія уїк-ендів у межах оновленої культурної платформи Kyivness, до яких ми планували долучитися у реалізації мистецької частини, перший тиждень дизайну Ukraine Design Week, виставка сучасного мистецтва Earthmate eco festival, ярмарок сучасної фотографії Photo Kyiv, виставка та конференція від Міжнародного симпозіуму сучасного мистецтва BIRUCHIY «Exodus. Biruchiy 019. Montenegro», а також ще декілька потужних кураторських проєктів. Були заплановані й різноманітні конференції ділового формату, а відмовилися ми лише від проведення тих заходів, які ну зовсім не відповідали нашим планам, тим паче, що відмова від них не мала суттєвого фінансового впливу на нашу діяльність.

На початку року я відчула, що насувається щось небувале і дуже тривожне. У кінці лютого до нас не зміг приїхати відомий художник з Китаю, якого ми дуже чекали і виставку якого мали намір представити в УД. Відчуття наближення болючих змін не давало спокою. В цей час ми саме планували перший оновлений Kyivness на двох поверхах, і я майже молилася, щоб ми встигли.

Коли на нараді я заговорила з колегами про можливу зупинку роботи (поки що лише на основі моїх особистих передчуттів та простого аналізу ситуації у Китаї і далі у світі, бо в цей час публічно ще не говорили про карантин або щось подібне), колеги мовчали, не сперечалися, але було помітно, що думали, нібито я трішки перегнула палицю. І це зрозуміло: повірити в те, що наш звичний уклад життя може так кардинально змінитися, було практично не можливо. По правді сказати, на той час я була впевнена, що будуть серйозні обмеження, які можуть тривати аж до червня. Аж…

Почала збирати наради, думати про перенесення заходів на осінь, але весь час трішки випереджала ситуацію. Тож коли настав час Х, пролунали заяви керівництва держави і почалася публічна підготовка до першого етапу карантину, одразу перестала думати про червень, а почала думати вже про кінець 2020 і 2021. І мої думки були тривожними.
Про що може думати не так давно призначений керівник національної установи з амбітними планами, який усвідомлює, що всі вони летять шкереберть, що госпрозрахунок — не найкраща форма для таких періодів, що кошти на рахунках закінчаться вже у травні, публічних заходів і, відповідно, жодних надходжень не буде, а зарплатню людям і всі платежі необхідно платити, що установа в будь-яких умовах має працювати і служити людям? Можна було думати, що всім планам кінець і життя не вдалося. Але це не найкращий варіант, тож ми з колегами разом почали розмірковувати, як стати ефективними у даних умовах, як оперативно, гнучко і раціонально змінити форми нашої програмної діяльності. І як отримати компенсацію збитків та мінімальне фінансування.
У той момент можна було розглядати лише онлайн-формат. Тож сьогодні ми працюємо над чотирма різними проєктами онлайн-платформи УД, яку запустили одразу після початку карантину. Це онлайн-виставки, одна з яких, мистецький щоденник життя на карантині «У нас всі вдома» — вже відбулася, а друга, фондова, дуже важлива для нас оглядова виставка колекції УД — лише починається. Адже мало кому відомо, наскільки різноманітна і цікава фондова колекція (чисельністю понад 70 тисяч одиниць) зібрана і зберігається Українським Домом. Проєкт-діалог «Щиро», що документує розповіді відомих і невідомих людей, історії спостережень, перемог та випробувань, переживань та змін, що відбулися під час самоізоляції та карантину. І ця моя історія написана саме для даного проєкту.

А ще інформаційна компанія по COVID-19, що мовою мистецтва інформуватиме суспільство про ризики, способи захисту від вірусу та особисту безпеку. З початком карантину ми весь час думали, як допомогти медикам, і вирішили, що найбільш органічним і ефективним для нас стане інформування через художні засоби, залучення до проєкту та допомоги медикам художників та дизайнерів. Думаємо, проєкт буде цікавим і корисним.

Плануємо підтримати інстаграм-проєкт британського фотографа українського походження Аліни Кісіної Children of Vision, який дає можливість молоді з усього світу ділитися своїми світлинами та спілкуватися з однодумцями, захопленими мистецтвом фотографії.

Також ми підтримали масштабну міжнародну онлайн-виставку Strange Time під кураторством Степана Рябченка і шукатимемо можливості для її представлення у нашому просторі пізніше. Почали підготовку до фондової виставки восени і почали працювати над новим виставковим планом. Адже впевнені, що саме виставкові проєкти першими можуть бути дозволені в силу можливості кількісного обмеження відвідувачів.
If a building becomes architecture, then it is art
А ще у цей непростий час доводиться бігати по різних кабінетах з криками SOS і наполегливо просити фінансування. На щастя, нас підтримав Комітет гуманітарної політики і звернувся до відповідних організацій щодо необхідності допомоги Українському Дому. Підтримує і наш орган управління ДУС, який разом з нами є заручником обставин. Оскільки фінансування ДУС у загальній свідомості завжди пов'язують виключно з витратами Президента (що, до речі, не відповідає дійсності, адже через ДУС здійснюється фінансування багатьох важливих державних організацій, серед яких НКММК «Мистецький Арсенал», НК «Експоцентр України» і навіть Національний камерний оркестр «Київські солісти»), фінансування ДУС завжди намагаються зменшити, а не навпаки. Це є проблемою як для ДУС, так і для підпорядкованих йому підприємств, серед яких багато національних установ, що потребують сталої державної опіки та розвитку. Підтримує нас і Офіс Президента, але кошти, особливо не передбачені бюджетом, у таких умовах знайти важко. Що ж, ми маємо пройти цей шлях, стати сильнішими і віримо, що усе вдасться вирішити.

Не зупиняємося, працюємо цілими днями, натхненні нашими ідеями, і це не залишає часу для смутку і невпевненості. Дивимося у майбутнє і маємо хороші ідеї та плани. Хочемо знайти недержавні кошти і прискорити роботу зі створення сучасної інтерактивної експозиції та ряду інсталяцій, що представлятимуть новітню Україну. Плануємо цикл важливих конкурсних програм у різних сферах, результати яких матимуть практичне втілення. І звичайно ж, презентації і виставки — як мистецькі, так і наукові, інноваційні тощо.

Для підтримки бадьорого морального стану і фізичних сил вибудовую work and life balance — щодня займаюся вдома фізкультурою, намагаюся багато ходити пішки, звичайно ж, не у людних місцях. Багато читаю, передивилася дуже багато класних фільмів. У вільний час куховарю, що я дуже люблю, але на це не вистачало часу вже багато років.

Намагаюся бути бадьорою і підбадьорювати інших, знаходити позитив і радіти життю. Адже, незважаючи ні на що, життя прекрасне.
Наталія Зубова
заступниця директора з організації та проведення заходів


До Українського Дому я прийшла у 2011 році на посаду спеціаліста відділу кадрового забезпечення та документообігу. Мені довелося пройти немалий шлях, і сьогодні я — заступниця директора з організації та проведення заходів цього підприємства.

Я дуже вдячна цьому місцю, адже колектив Українського Дому для мене став другою сім'єю, на яку можна покластися. Ми працювали всі ці роки злагоджено та дружно, здійснювали навіть те, що здавалося нездійсненним.

Коли були скрутні часи, а саме Революція Гідності, ми стали ще ближче, бо кожен з нас переймався за долю УД та фондів, які знаходяться з 2006 року стали важливою структурною одиницею підприємства та є власністю держави. Кожен з нас хвилювався і за майбутнє держави, нашого «дому». Адже ми завжди були «один за всіх і всі за одного». В кінці-кінців, ми вистояли і у той буремний період. Мотивовані вірою наших замовників, ми знову почали працювати, також надихаючи своєю сумлінною працею інших.

Для мене УД — це не просто робота. Це місце, яке я обожнюю. Я отримую задоволення від того, що я роблю, оскільки ніщо так не запалює вогонь у душі, як єдність і натхненний девіз кожного з наших працівників: «На роботу, як на свято».

Як описати наше життя на карантині?
Особисто для мене воно розділилося на «до» та «після». До нього ми працювали в інтенсивному режимі, у нас було безліч замовлень і безліч думок про власні заходи, суспільно цікаві та важливі. Але настав Він. І все це тепер… БУДЕ ПІСЛЯ КАРАНТИНУ. Я вірю в те, що після нього наш зв'язок стане ще міцнішим, і ми зможемо зробити ще багато корисного та цікавого разом.
Я вдячна нашим партнерам: медичним, благодійним та бізнес-організаціям, концертним агентствам, культурно-мистецьким діячам, продакшн-компаніям, науковцям та всім іншим — за те, що багато хто з них є і продовжує залишатися з нами.

З нетерпінням чекаю закінчення карантину заради того, щоб нарешті побачити і почути нашу команду, наших партнерів та наших відвідувачів у реальному житті.

Анастасія Бондаренко
проєктна менеджерка


За час карантину я відкрила, що для мене «бути інтроверткою». І сьогодні хочу сказати: інтровертам люди потрібні не менше, ніж екстравертам. За моїми відчуттями — так, дійсно, я відпочиваю і заряджаюся наодинці. Але з людьми я розряджаюся та віддаю. Виявилося, що мені дуже важливий контакт, як частина циклу «зарядитися-розрядитися», віддати усю ту енергію, що накопичилася в мені у самоізоляції.

У мене був період «повного розковбасу», коли збився режим, збилося харчування. Але у якийсь момент я сказала собі «стоп», бо життя карантином не закінчиться. Займаюся йогою, комплекс сур'я-намаскара. З нового: почала грати на укулеле. Одного дня зрозуміла, що мені вкрай важливо проявляти свій голос не тільки у розмовах з кішкою, замовила інструмент і почала записувати кавери на різні пісні. Частина з них є в моєму Інстаграмі.

У роботі мене дуже надихає наша команда. Наша директорка Ольга Вієру, яка сприймає всі виклики на шляху Українського Дому зі здоровим оптимізмом та позицією «І з цим ми теж впораємося». А також мої колеги, які зробили все для того, щоб і якісно перевести діяльність інституції в онлайн, і утримувати саму будівлю Українського Дому в належному стані.
Мене надихають ті, хто під час карантину живе не так, наче «пандемія і завтра ніколи не настане», а навпаки — «так, карантин, але він мине, і життя продовжиться». Люди, які ведуть здоровий спосіб життя, які далі займаються творчістю, які зберігають здоровий глузд і фільтрують інформацію. Люди, які транслюють щось якісне, професійне, усвідомлене. Не в сенсі лише позитив, але точно конструктив. Ті, хто осмислено підходять до життя та роботи.
Зараз я веду два дуже різнопланових проєкти. Один з них особливо актуальний сьогодні: це проєкт «Чисто» — інформаційна протидія COVID-19, у якому ми будемо засобами мистецтва поширювати необхідну для запобігання коронавірусу інформацію.

Другий — це zoom-конференція Аліни Кісіної, британської фотографині українського походження, авторки міжнародного проєкту Children of Vision. Вона розповість про можливості для самовираження, що відкриває Children of Vision для дітей та підлітків, а також проведе майстер-клас з фотографії. Проєкт Children of Vision об'єднав учасників із 34 країн світу. Сподіваємось, що конференція буде корисною для юних фотографів-початківців, їх батьків та молодіжних працівників: вчителів, менторів, керівників навчальних закладів.
Аліса Горська
завідувачка сектору музейних фондів


Цей рік змінив кожну людину на планеті. Цю весну ми запам'ятаємо на все своє життя. Карантин...

Взагалі-то, мені дуже подобається все планувати і складати списки справ, а цей карантин аж ніяк не вписувався в мої плани.

Наприкінці минулого року в моєму житті відбулись великі зміни: я стала зберігачем фондової колекції музейних предметів Українського Дому. А це — багато задач, викликів, планів і цілей. Фондова колекція музею почала формуватися в 30-і роки ХХ століття, і станом на 1 січня 2012 року фондова колекція музею складала 40 785 одиниць зберігання основного фонду та 30 586 одиниць допоміжного фонду. На початку 2020 року розпочалася активна робота зі звірки музейних предметів та фондового обладнання.


Аж от наступило 12 березня… Словами не передати усього, що відбувалося тоді. Це і шок, і безпорадність, і тотальне переосмислення всього навколо. Згодом — розробка нової стратегії, нових короткострокових планів, шалений вир нових ідей. І як наслідок — перехід у новий формат роботи і життя. Все перемістилося в онлайн.

За таких умов сьогодення стартував проєкт «Культоб'єкт», який презентує музейні предмети фондової колекції Українського Дому. Проєкт цілком міг стати культурною несподіванкою для багатьох, оскільки мало хто знав, що в Українському Домі є настільки велика колекція, до того ж різнобарвна за групами збереження. Цим проєктом ми ніби робимо тизер дослідження фондової збірки Українського Дому та циклу майбутніх кураторських виставок.

Мені, мабуть, як і багатьом іншим, вдома добре. Вдома завжди є, чим займатися — можна навіть на балансборді навчитися вправлятися. Є чим зайнятися і з п'ятирічним сином: починаючи від шахів, вивчення Сонячної системи та динозаврів, закінчуючи акробатикою, танцями у сучасних стилях і малюванням монстрів.
Стало зрозуміло, що саме почуття гумору рятує мир у родині. Карантин навчив мою сім'ю переформатовуватись, підлаштовувати плани під нові обставини та ще більше цінувати те, що маємо. А особливо — один одного. Карантин закінчиться, а ми залишимось. Життя триває, і щоб воно було щасливим — залежить тільки від нас…
Більше історій:
Долучитися до проєкту «Щиро. Історії про...» має можливість кожен! Заповнюйте форму на основній сторінці проєкту та надсилайте нам свої історії.