Коли ми кажемо про національні символи і образ України закордоном, і те, як потрібно комунікувати ці символи іноземній аудиторії, ми звісно маємо взяти до уваги небезпеку кліше у цій галузі. Весь радянський досвід образу України і створення цього образу свідчить про те, що на цьому шляху є велика небезпека саме оцієї "клішезації" і зведення уявлень про неї до якихось таких дуже банальних, фольклорних зокрема, стереотипів. Або просто банальної екзотики, яка зазвичай є одним з багатьох явищ, яке може зацікавити іноземні аудиторії.
Коли ми з пані Ольгою Вієру обговорювали цю подію, вона мене спитала: чи цікавиться іноземна аудиторія Україною? Як її взагалі зацікавити? Я про це багато думала. Звичайно, такого автоматичного інтересу до нас немає, тому що світ швидко змінюється, і у всіх наразі є свої проблеми та виклики. Але мова мистецтва і мова культури, на мій погляд, є одним з найефективніших механізмів комунікації таких ідей.
У сучасному світі спрацьовує щирість. Щирість — краща політика. Коли в комунікативних проєктах держави чи культурної сфери ми відчуваємо, що це дійсно говорить якась нагальна необхідність чи культурна проблема, яка є актуальною, то це відчувається і це спрацьовує.
В сучасному світі комунікація побудована на обміні короткими візуальними символами, меседжами. Сучасні, актуальні і здатні змінюватися меседжі України — сприймаються і спрацьовують для іноземних аудиторій. І я впевнена, що це є напрямком, який дуже важливо розвивати сьогодні в Україні. В тому числі для того, щоб спробувати зрозуміти свою власну ідентичність. Тому що тоді, коли ми намагаємося пояснити себе комусь іншому, ми в першу чергу маємо рідкісну і цікаву можливість зрозуміти самих себе.