Три речі, які мене дуже хвилюють в плані дискусії про символи, в плані в принципі символів: осучаснення, експертиза і привласнення (або легалізація).
Осучаснення. Пишаюся тим, що українські дизайнери та українська фешн-індустрія насправді зараз виконують роботу багатьох сфер та інституцій тим, що вона осучаснює деякі символи. І це виглядає дуже круто. Я дивлюся на сьогоднішні декорації і згадую, що ще 10-12 років тому Іра Каравай зробила пікселізовану вишивку. Вона взяла вишивку, сфотографувала, розширила її до розміру величезних пікселів — і зробила так колекцію. Ліля Пустовіт бере символ Києва, каштанове листя, переробляє його шляхом штучного інтелекту, в неї виходить досить символічне каштанове листя — воно вгадується. І справа тут не в тому, що я цьому радію — річ у тому, що все це купують люди, яким 16, 17, 18 років. Тому що для них це сучасно, а Ліля Пустовіт переосмислила такий вже зовсім припорошений символ Києва.
Те саме з техніками, з технологіями. Бабуся вишиває — це одне. Артем Климчук вишиває, в нього в колекціях буває до 20-30 видів технік, але він не дає їм померти, він їх осучаснює тим, що вставляє ці об’єкти у свої сучасні речі, сучасний одяг. Тому перше, що дуже важливо зробити: або вже помер так помер — визначимо, домовимося, поховаємо, або осучаснюємо, боремося за якісь символи, передаємо їх в руки молодих, прогресивних — і живемо з ними далі.
Експертиза. Питання, яке мене хвилює все моє свідоме життя: експертиза — хто? Хто мав сказати, наприклад, тому, хто придумав концерт на Софійські площі, що це погано? Що ми можемо працювати для всіх, але прагнути підвищити рівень людей, їхній запит, їхнє розуміння прекрасного. А можемо працювати для всіх і знижувати рівень — і тоді що у нас буде? Тому страшенно важливо в ситуації роботи з символами — і рівень експертизи, і місце експертизи. Кому довірити сказати, що це добре чи погано? Або аналізувати, робити фокус-групи? Або мати людей, небагато, але яким ти абсолютно довіряєш — і тоді вони відповідають на рівень експертизи?
І третє запитання — це привласнення. Все було чудово, зреагувала я на слові Лифарь. Я не хочу віддавати Лифаря французам. Я не хочу віддавати Малевича росіянам і полякам. Нам треба не тільки шукати та створювати нові символи та сенси, а не забувати їх повертати. Назвіть це легалізацією. Нам треба просто визначити те, за що треба боротися. Коли я зрозуміла, що аеропорт «Бориспіль» не буде називатися аеропортом Малевича — я плакала, тому що я зрозуміла, що це найдешевший і найпростіший шлях привласнення Малевича Україні. Це була б «окончательная бумажка». Але не вийшло. Тому з цим треба працювати, треба боротися за привласнення. І це буде боротьба на межі конфліктності й неконфліктності. Тому що за своє треба боротися, своє треба захищати.