22-го серпня я ходив на фестиваль Bouquet, організований Євгеном Уткіним, великим українським меценатом. Це мав бути концерт-присвята Борису Лятошинському, де я вперше почув деякі твори, які, на жаль, в українських філармоніях не виконуються — є усталений символічний репертуар, який не переглядається, не переоцінюється. І коли я підходив до Софії, я побачив велику сцену, яка там монтувалася. По щирості душевний я подумав, що це сцена для Влада Троїцького, бо знав що там буде опера IYOV, і це була масштабу цього твору сцена, масштабу особистості Влада, масштабу події. До того ж Bouquet був також прив'язаний до Дня Незалежності.
Але виявилось, що ні. Ця сцена була для інших святкувань, які ми всі бачили. Декому за них було соромно, — мені зокрема, — але все-таки вони наштовхнули мене на кілька тез, які я хотів би сьогодні означити.
Зараз широко критикується, те що ми побачили на цій сцені — це, власне, і була спроба створення новітнього символу, новітнього символічного значення. Інтенцію зрозуміли, вона похвальна. Інтенція ця була інтегрувати, об'єднати розрізнені уявлення про Україну на дуже неконфліктному матеріалі, на популярному матеріалі останніх 30 років, який всіх об'єднує: всі регіони, всі міноритарні спільноти. Створити певний новий символ новітньої України. Він був занурений тільки в новітню історію останніх 30 років — це була ревізія популярної української музики доби Незалежності. Але щось не вийшло, бо якби вийшло — не було б стільки критики.
І я задумався: а що саме не вийшло? Символу не вийшло. Тому що символ — це щось, що має укоріненість в часі. І цей час, ця дистанція, яка має відділяти нас від цього символу, має бути питомою. Принаймні достатньою, щоб символічні значення з’явилися не на рівні ностальгійного спогаду, а на рівні справді додаткового смислу. Бо символи це не просто знаки, а знаки плюс цінність — щось, що має виходити за межі цього знаку. І час тривання — це дуже важливий момент, аспект для формування символів. В дуже швидкому режимі створити символ — це по суті дуже політтехнологічний механізм. Їх можна створити. Вони створюються, наприклад, Росією, створюються як конструкти — і вони приживаються. Можна швидко створити символ, який буде певними спільнотами розділятися як спільний, і який матиме оце значення «символічного капіталу». Однак дуже важливо, що символ має бути релевантним не тільки теперішньому часу, — в тому числі теперішньому часу, — але також і попереднім часам, попереднім ідентичностям. А для цього він має бути актуальним для різних людей з різними ідентичностями.І тому деякі твори, наприклад, які акумулюють у собі так звані «вічні цінності» одразу стають символами. А для деяких треба, щоб пройшов час, ми відійшли на якусь дистанцію, і тоді вони набувають символічної ваги.
В економіці є поняття доданої вартості, в культурі є поняття символічного капіталу — це одне й те саме по суті поняття. Тобто це щось, що додається до основного матеріалу, до основного твору, до основного концепту. Це щось, що понад, що додатково з'являється. І ось ця «додатковість», як її створити та якими механізмами ми могли би її створювати — це і є реактуалізація, названа тут, переосмислення, переозначування.
Коли ми кажемо, що є різні спільноти не розділяють різні символи — спільноти якраз розділяють символи. Вони їх оцінюють по-різному, вони їх оцінюють хтось негативно, хтось позитивно. Для когось був жовто-блакитний прапор символом перемоги, а для когось — символом антисемітизму. Але і для тих, і для тих — це був символ. Це говорить про те, що ми можемо й здатні переозначувати символи. Те, що вони не мають єдиного символічного навантаження, означає, що ми просто не розділяємо єдину символічну ідентичність. Вона не сформувалася. І це не погано. Я на справді не бачу проблеми або необхідності створення тотального єдиного символу. Мені здається, достатньо створити символ свободи або щоб примат свободи став символом — і не треба, щоб конкретні якісь речі, які асоціюються з конкретними історичними періодами або навіть постатями, ставали тотальним для всієї культури. Культура може без цього жити.
Культура сама все творить. Нема механізму, щоб держави створили символ — якщо це не тоталітарна держава, якщо це вільна держава. Нема такого механізму — і треба просто у цьому зізнатися собі, це нормально. Держава має створити умови для створення символів — і вони будуть створюватись. Якщо вони будуть тяглі, якщо вони будуть релевантні часу, різним ідентичностям в різний час — вони будуть знаходить собі продовження в історії.
Насамкінець, для ілюстрації все-таки треба навести який-небудь приклад. У 2011-му році, коли я прийшов працювати у Довженко-центр, там не було копії фільму «Людина з кіноапаратом». Це означало, що цей фільм не вважається українським, що в принципі фільми 20-х років, які підпали під заборону та стали об'єктом цензури, були вихолощені. І з 2011-го року ми стали працювати з фільмами 20-х років. Бо це була лакуна, цю лакуну треба було заповнити. І заповнити не просто так, механічно, а заповнити для того, щоб можна було цей лінк ретроспективно закинути, знайти якийсь ґрунт, якесь опертя в минулому для нас сучасних, для нас теперішніх. І щоб цей досвід був релевантний нам.
Ні раннє німе кіно таким не є, ні 30-х років. Почасти поетичне кіно таким не є для нас, а от кіно 20-х років таким є. І ми зробили багато роботи для того, щоби ці речі, ці фільми, могли б оцю лакуну закрити. Саме лакуну релевантності для сучасних людей, які живуть в місті урбанізованих, знайти щось, що віддзеркалює їхній досвід. Ні порпання в землі, ні житниця, ні вишивання — а щось, чим ми дійсно займаємося. Спорт, дозвілля, читання — ми це знайшли у 20-х роках.
За ці 10 років роботи у нас було багато сумнівів і дискусій: варто, не варто вписувати в український кіноканон. Ми працювали за принципом того, що фільм творився в Україні, це українські реалії. У нас не було національного чи етноцентричного підходу до цього. І зараз, коли цей інсайт проходить 400 людей, ми попросили кінокритиків українських і міжнародних, робимо такі топ-100 українських фільмів всіх часів. Цей канон зараз в топі. 10 років тому такого б не було.
На одному із заходів, які ми проводили, до мене підійшла дівчина-студентка. Виявилося, що вона дивилася всі наші DVD, за це все нам дякувала, і була у цьому всьому дуже підкована. Сказала, що от, таке чудове українське авангардне кіно, така багатюща традиція. І я з подивом зрозумів, що для неї не існує питання українське це чи неукраїнське. Я в цей момент відчув, що ми зробили щось, що залишиться в історії. Можливо, важливіше, ніж центр й інші наші творіння.
І в якості резюме: переозначення, переосмислення, рефлексія над речами, над різними символами, їхнє поміщення в сучасність — якщо вони в цій сучасності бринять, якщо вони далі породжують сенси, якщо вони далі мають цю вибухову енергію — це те що ми можемо назвати символом. Решта — тимчасове, не перевірене часом. Цілком можливо, що має потенціал до подальшого розвитку. Але символічний капітал — це все-таки те, що має створюватися з метою створення сенсу, а не просто з метою створити додану вартість.