Я добре пам’ятаю першу відкриту стратегічну сесію Українського інституту два роки тому. І там зайшла мова про те, чи потрібен Україні якийсь певний золотий канон явищ, постатей, феноменів, творів, об’єктів, які би могли гідно і цілісно представляти Україну через її культурний потенціал назовні. І тоді більшість учасників цієї стратегічної сесії зійшлись на тому, що такий канон золотий неможливо випрацювати, тому що всередині українського суспільства немає власне консенсусу щодо того, які символи могли би до нього потрапити. Більш того, багато з того, що напевно має можливість чи надається, щоб до такого канону бути записаним, невідоме більшій частині українців.
Як ми можемо тоді говорити про те, якими ми хочемо здаватися назовні, якщо самі про себе мало знаємо?
Відтоді це питання всю нашу команду доволі сильно мучить. І ми щодня намагаємося відповіді на ці питання знаходити.
Що я хочу сказати про внутрішні і зовнішні символи? Я хотів би якось протиставити ці дві речі одна одній, тому що те, що ми як суспільство в якійсь соціологічній більшості могли би вважати символами національними, це далеко не те, що часом потрібно репрезентувати про себе закордоном. Тому що ці знаки, ці символи будуть або беззмістовними, або будуть сприйматися, зчитуватися зовсім по-іншому, аніж ті сенси, ті конотації, які ми в них вкладаємо, а деякі просто будуть нерелевантними. Ми говоримо про якусь закордонну репрезентацію української культури як про певну конкуренцію за увагу, за значущість, за вагу цих символів. А деякі з них таку перевірку на якість не пройдуть. Треба бути свідомими, що не все, що ми вважаємо найкращими у собі, у своїй ментальності, у своїй культурі, у своєму побуті, таким вважатиметься закордоном. І часом це зовсім різні речі.
Ті постаті з української культури, з якими працює, наприклад, Український інститут, коли ми програмуємо свої проєкти чи то в театрі, чи то в кіно, чи то у візуальному мистецтві — ми розуміємо, що для українців це маргінальна, напевно, інтелектуальна культура, яка ніколи не буде тут мейнстримом. Зате це те, завдяки чому ми можемо гідно бути представлені закордоном. І це провалля для нас очевидне. З ним потрібно щось робити. Ця дискусія є потрібною, тому що ми вже про це говоримо. І чим більше ми про це говоритимемо, тим легшою буде і наша робота, Українського інституту.
Я ще хочу сказати про те, наскільки деякі з цих символів дійсно можна подавати по-різному. Культурна дипломатія — це інструмент комунікації. Один меседж можна запакувати у десять різних способів — залежно від того, кому ти його комунікуєш. Згадані вже сьогодні умовні символи або асоціації з Україною, такі як Чорнобиль, вишивана сорочка чи пшениця й аграрний потенціал — перепаковуються дуже добре в абсолютно класні, позитивні і цікаві меседжі закордоном.
Чорнобиль — це не лише трагедія. Це певний символ стійкості, це певний символ краху тоталітарного режиму, це символ того, яким чином держава, країна і суспільство можуть долати ці важкі травми.
Вишивана сорочка нам в культурній дипломатії цікава не як етнографічний об’єкт, а цікава як символ спротиву, яким вона стала на Майдані, на Революції гідності. І таку конотацію цього символу було б цікаво розпаковувати.
Аграрний потенціал, пшениця, поля пшениці нам цікаві не тому, що просто красиво, а тому що Україна намагається позиціювати себе як гаранта продовольчої безпеки в регіоні або, в ширшому сенсі, в світі.
Крим нам важливий тому, що це важливий чинник формування української політичної нації, це невід’ємна частина території України, це важливий чинник розмаїття України як держави і як спільноти.
Не лише важливо називати ці символи, важливо розпаковувати їх у тому контексті, в якому ми їх творимо або обговорюємо. Не потрібно забувати того, як все-таки по-іншому вони можуть звучати, якщо ми говоримо про взаємодію України зі світом чи про культурну дипломатію.