Перша частина інсталяції представлена світлинами на яких зображені жителі Чорнобильської зони. Вибір повернутись до своїх осель після відселення із Чорнобильської зони — відчайдушний крок. Але вони вдома і цього достатньо для щастя. Наше спілкування з тутешніми людьми відбувається досить легко і щиро. Ці люди живуть без страху радіації, хижих тварин, лихих людей. Свою землю називають «родіна», «родіма земля», «дома».
Друга частина інсталяції — це матеріали, що були віднайдені історико-етнографічною експедицією в покинутих помешканнях Чорнобильщини. Це поштові листівки та фотоархіви мешканців зони відчуження. На зібраних світлинах зображені щасливі люди у різному віці, їхні друзі, сім'ї, особливі родинні події, та мирне життя до аварії на ЧАЕС. Можливо глядачі, які відвідають онлайн виставку впізнають на цих світлинах своїх близьких.
Переглядаючи інсталяцію, можна почути фрагменти записів розмов з людьми про їхнє життя в зоні. Це інтерв'ю в селах Луб'янка, Купувате, Оташів, Опачичі та місті Чорнобиль. На жаль, багатьох з них вже немає в живих.
Фрагменти архіву записів:
«Радіація, яка радіація? Ми тут народилися, мої діти виросли на цій землі. Якби не ця земля — у тому місті ми б давно вже загнулися всі».
«Для чернобылян это обидно, что назвали нашу родную землю зоной отчуждения. Для меня, как коренного чернобылянина, эта местность такая, как она была и 50 лет назад. Это мой город, это моя земля, это мой храм, это Украина. Это там, где жили наши деды-прадеды».
«Я да сємисяти пяті держала карову, держала такого кабана. Отут вот. Он у мене хлєвов скоко хочете. Дак я держала кабана, карову — малако, усьо... а радіації не бачила».
«Сказала: я нікуда нє пайду. Нє імєєтє мєнє права трогать! [...] Здєсь наши радітєлі похоронєни, їх могили, наші предкі, їх могили, і ми будем тут до конца жізні своєй жить».
«Ой! Да родіна! З родіни їхать?! Хто хоче з родіни їхать? Ну я приєхала в свою хату і в своїй хаті жила. [...] Шас я живу в своїй хатє, — то шо нада. Король і сват, сват і брат. Хожу по городу, все хожу. Не хочу на етажах. Не хочу... Етажов не хочу бачить».
«А я захатєла родіну, бо родіна не замєнімєй человєк, так — ти матку мою замєніш? Нє. І родіну я не замєняю. Я нікуди не пошла, бо це б мене тут рострілялі — і я б не пошла, всьо. Хай би мене рострілялі, приєхали, стрєлялі — а я б сказала, когось уб'ю да пойду в тюрму, бо я ще в одной тюрмє не била. В одной тюрмє я нє била, оце таке, дітки мої».
«Нє. Мені здається, шо тут повне людей. Я війду з оце тут сяду — це тепер то вже тихєнько, а весной до салав'ї щебечут, да пташки летают, да... Дак я так седю да кажу: Господи, Господи, чого ж нас одсіль повіганялі, тут гарно так? Да, оце таке, таке в мене. Мене тут... Я усєда квєток насажаю... А це я вже больная така, така нездалящая уже... Уже ж восємсят шість год, галубко моя... Подумати... [...] Оце по земельці хадіти, басячка... так гарно. Он, картопельки посаділа собі тут. Я й не (жалію), донько, я балєю крепко, от так галава в мене баліт і отут у поясниці ноги болят так, алє ж помалесеньку ворушус».
«Я хотєв би шоб тут було харашо і всьо вастанавілос. Має желаніє, так как я житєль, тут мой пражив прадєд, дєд, батько і я одо двє васьмьоркі вже пражив, от. Родіна єсь родіна».
«Ну, я знаю те, шо я не можу покинуть оце все, я не можу його забуть, воно все дороге. Кожна стежечка, кожне оце все... Де ти жив, де ти ходив, де ти працював — воно все дуже-дуже дороге, і воно все дуже-дуже сьогодні болюче».
«Ну то ж як, воно ж тіпа таке панно, як от лелеки летіли, і ото воно взорвалось — обпалили крила і попадали. А потім уже отака картина, шо вони вже — там сходить сонце, і пройшло стіки років, трицть років, і вони вже крила... вони ожили. Значіт, шо тут шо — я маю для себе такий висновок — шо тут можна жити, шо тут повертаєця потроху життя. У зону повертаєця життя. Оце я собі так уявляю, шо от лелеки розставили і летять у цего, оце повертаєця у Чорнобиль, повертаєця на цю землю життя. Я так думаю. І я знаю, шо воно так і буде».
«С самая Сібіра, і он у Києві живе. Он приїхав, живе, сім'я тут, хорошо... [...] Я говору: «А шо такоє родіна?» — «Да шо там родіна!». Я говору: «Так, токо не обмануй не мене, не себе. Скоко ти прожив на родіні? Ти прожив до двацяті лєт, дєцтво» — «Да, я жив, я десь больше двацяті лет як уже уєхав оттуда і сюди» — «А тепер мєнє атвєть: єсі тебє сняця сни — де тебє сняця сни?» А вон так замавчав, замавчав... «Нєт, — говору, — правду кажи. Мені всіравно, но ти правду кажи». А он каже: «На родінє сняця сни. Там, де ти прожив у дєцтвє – родіна». Так і в мене: де я не був, де я не ета... а сниця мені Аташев (нині Чорнобильська зона відчуження — Н. Л.). Ця вся територія. А оце важно, це дуже важно. Вот, шо такоє в організмі человєка?»
(Мешканці Чорнобильської зони)
«Більшість — люди похилого віку, які вже не від'їжджають далеко від своєї домівки. Їхні наративи досить життєствердні, яскраво позначені повним ігноруванням радіації та сильною прив'язаністю до місця проживання, нехіттю покидати нажиті місця. Місцеві мешканці зневажливо ставляться до радіації і страху прибульців перед нею, отже, не може бути жодних відмов від гостинної пропозиції розділити з господарями трапезу. Усі продукти місцевого походження: м'ясо, городина, риба, гриби, ягоди. У цій ситуації кожен може діяти на власний розсуд, але фіксація матеріалів вимагає довіри між записувачем та інформантом. Слід пам'ятати, що відмова від пригощання в українському селі є приводом для образи господаря, що є свідченням архаїчності звичаю пригощання гостя. "Самосели", або, точніше, "поверненці" — що, либонь, не так образливо звучить стосовно людей, які повернулись до власного дому, — часто стикалися з неприємною для них ситуацією страху, відрази. Їх не брали на роботу, обмежували контакти у громадських місцях як із "заражонними", "чернобильцами". Не раз ситуації були конфліктними, отже, відсторонитися від пропозиції спільної трапези та ще й з місцевим самогоном, є ризиком для повноцінного спілкування записувача та інформанта. Мала батьківщина, а саме так ми розуміємо вживаний поліщуками терміни "дома" та "родіна", одна із важливих факторів, що розкривають самоідентичність, поряд з мовою, традиціями, уявленнями, фольклором та іншими соціальними практиками».
(Наталка Лещенко, дослідниця наративів про чорнобильську катастрофу)