Випуск 1!

Ініціювати молодіжний рух та захистити себе

Стресові ситуації є потужним рушієм змін у суспільстві. Гарним прикладом цього є початок військових дій на Сході України. Я з міста Торецьк, для мене особисто Донбас ділиться на два періоди: до початку антитерористичної операції та після.

Донецька та Луганська область до 2014 року виглядали приблизно так: типовий індустріальний регіон, де підприємства-гіганти дають сотні робочих місць, де люди стабільно отримують заробітну плату, відкладають собі на відпустку, планують майбутнє. Здавалося б, все добре, але при цьому в регіоні абсолютно відсутня самоідентифікація людини з певним етносом, громадська ініціатива майже на нульовому рівні, а з культурних масових подій існує тільки два свята — День шахтаря та День металурга, та варто зазначити, що про культуру та високе мистецтво тут майже і не йшлось. А найстрашніше те, що це влаштовувало людей. З однієї причини — так простіше.

Тепер уявіть Донбас, починаючи з квітня 2014 року. Все змінюється в секунду. Підприємства зачиняються, затримуються зарплати. Люди повністю дезорієнтовані у своєму майбутньому. Страх. Паніка. Сотні скалічених життів. Здавалося б, це кінець. Але саме в цей час, немов фенікс з попелу, починає відроджуватись громадський та культурний сектор.

Чому так? За моїми власними здогадками, люди постали перед вибором: «Ти ж за наших?». А хто ті «наші» — кожний вирішував для себе сам. Ти не мав права бути нейтральним. ТИ мусив бути за когось. Я була в таборі тих, хто ідентифікував себе як українця. Тоді ми чітко розуміли, що тепер відсидітись не вийде. Або ми беремо ситуацію у свої руки та починаємо війну на культурному фронті Донбасу, або ми програємо одразу дві війни: за власну землю та за розуми власної нації.

І на одному ентузіазмі маленька компанія молоді почала робити хоч щось. Я згадую, як тільки українська армія звільнила моє рідне місто, ми взяли жовто-блакитні стяги та виходили на вулицю. Нас було 10 осіб. Але ми вірили, що навіть такою кількістю ми можемо на щось вплинути. І нам це таки вдалося.

Вже влітку 2014 року на території Донецької області починають з’являтись молодіжні центри. Перший відкрився у місті Слов’янськ, де був епіцентр бойових дій. Далі були Краматорськ, Бахмут, Дружківка, Торецьк. Ми так горіли тим, що ми робимо, що змогли запалити десятки людей навколо себе.

Пам’ятаю, як ми збирались і виходили прибирати парк, який пізніше відреставрували та зробили осередком активної молоді. Ми привезли перший масштабний фестиваль української культури «З країни в Україну». Були там волонтерами та розповідали людям про українську культуру. Як ми навчалися самі й намагалися навчати інших. Наприклад, я стала випускницею проєкту, спрямованого на розвиток лідерських здібностей, а вже через рік — була однією з організаторів та спікерів цього проєкт. Ми написали купу грантових заявок. Об’їздили багато українських міст в пошуках однодумців. Допомагали воїнам АТО (нині — ООС). Розробляли освітні програми, привозили крутих спікерів, які ділилися своїм досвідом. Ми ініціювали появу та розвиток центрів молодіжної громадської думки та впевнилися у тому, що є молодь, яка щиро горить змінами в суспільстві та здатна кинути всі свої сили на те, щоб цей вогонь, який є зараз, не згасав. Напевно, це все відбулось через те, що нам дуже довго не давали говорити. А тепер нам є багато чого сказати!

Історія Донбасу показує, що зміни можливі навіть у найгірших обставинах. У тебе здатні відібрати все, окрім твоєї власної гідності та внутрішньої свободи.

Я зібрала історії тих, хто стояв у джерела молодіжного громадського руху після 2014 року.

Марія Бабич, координаторка волонтерів міста Торецьк
«Для мене 2014 рік — це час, коли я відчула нестерпний біль за країну. Мені здавалося, що якщо я нічого не зроблю зараз, то ми втратимо все, що маємо. Я пам‘ятаю, було страшно виходити під українськими прапорами, було страшно починати щось робити, коли проти тебе майже все місто. Але страх не зміг побороти ту жагу свободи, яка вже була у кожного. Ми палали для країни, а вона для нас.
Для молоді, яка зараз прагне змін, я хочу сказати лиш одне. Не бійтеся! І йдіть туди, куди кличе вас серце. Навіть коли з можливостей у вас троє людей у команді та власна маленька сума коштів».

Наталія Запішна, керівниця проєкту «7 вершин», місто Краматорськ
«Я повністю згодна з тим, що події 2014 року стали рушійною силою та поштовхом до змін. Хотілося належати до всього українського. Я в той момент чітко розуміла, що або це роблю я, або ніхто. Якщо говорити про страх, то його не було взагалі. Знаєш, це як є приказка про джмеля: «Джміль не знає, що він не вміє літати, він просто летить». Так і я. Звісно, що ми допускали мільярд помилок, але це був наш досвід і наш шлях. Зараз я дивлюсь на підлітків і розумію, що це все було не дарма. Вони приходять такі ж заряджені, якими були й ви.
Що стосується порад. То, можете закидати мене камінням, але мені здається, що важливо кожному займатись своєю справою і йти за покликом серця. Не кожному бути громадським активістом. Якщо ти хочеш долучитись до певної ініціативи, тільки через те, що це модно, то успіху це певно не принесе — тільки емоційне вигорання. Роби те, що відкликається тобі. Не дозволяй цьому світу розчинити тебе в собі»

Василь Шкромида, волонтер проєкту Будуємо Україну Разом
«Коли я вперше приїхав на Донбас, я злякався. Реально. Абсолютно байдужа молодь. Жодної ініціативи. Розгубленість в словах і діях. Це страшно. Дуже. І тоді я подумав, невже стереотипи про Донбас, таки правда?
Через пів року ми приїхали з командою знов. І те, що я побачив мене здивувало. Молодіжні центри, що функціонують, молодь, яка відкрита до всього нового. Нас засипали пропозиціями, що можна відновити, що можна започаткувати в місті. Сказати, що я був шокований — нічого не сказати.
Ти знаєш, це звучить дуже жахливо, але війна вам допомогла. Вона дала можливість не мовчати. Вона навчила жити тут і зараз. Цінувати громаду і вкладати у свою молодь.
З порад в мене майже нічого немає. Окрім побажання не загубіть те, що ви знайшли у 2014 році — свою свободу і жагу до змін!»

Чи була така змінотворчість складною? Так! Чи вчинила я зараз би так само як і у 2014? Звісно! Ця ситуація дала чітке розуміння, що зміни лише в наших руках. І тільки від нас із вами залежить яке майбутнє ми передамо наступним поколінням.

Наталія Мірошниченко

Випуск 5