Робота зроблена у Миколаєві ще на початку розвитку подій, пов'язаних із COVID-19 в Україні. Така собі ікона неминучого наближення та гострого відчуття змін — тримаймося разом… але зберігаємо дистанцію!

Художниця з Одеси Ірина Озаринська веде хроніку свого життя на карантині з німецького Кельна — робить акварельні листівки, як вона сама називає свої роботи, та пише до них житейські нотатки.

Такі часи прийшли, друзі, що дотримання простих правил може рятувати життя. Хочемо ми це визнавати чи ні, та усі ми в одному човні — і бешкетні янголятка також.
На фото фрагмент роботи з нового проєкту художниці. У своїй творчості вона часто звертається до біблейських сюжетів, працює з релігійними артефактами, досліджує ступінь їх впливу на нашу картину світу, занурює їх у нові умови та контексти, експериментує.

У художників інші товари першої необхідності. Коли анонсували карантин, як каже Анна Легенька, вона спочатку запаслася фарбами, невеликими форматами ґрунтованого картону, і вже у другу чергу продуктами: «Зараз наш максимум переміщень по світу — це власна квартира. Останній тиждень я цілими днями надихаюся пабліками про подорожі та малюю».

Згадуючи роботи художника Андрія Хіра з циклу «Забобони» (2014 — 2016 рр.), які базуються на дослідженні містичного фольклору українських Карпат, нагадуємо про необхідність бути свідомими, перебуваючи у громадських місцях — носити маску і не торкатися обличчя руками.

Художник Мітя Фєнічкін каже: «Йдіть додому та бережіть себе і своїх близьких».

Ілюстратор Сергій Майдуков про зростаючу напругу, невизначеність та намагання кожного, хто як вміє, влаштувати власний острівець безпеки. Бритвою Оккама художник відсікає зайве, оголюючи важливе. Відрізняючись високою точність висловлювань, він заходить влучні візуальні образи, метафори, що не множать внутрішніх демонів. Та все минає і це мине…

Самоiзоляцiя, як шанс побачити себе поза контекстом.

Історія іграшок по-дорослому

Пошуки важелів контролю у ситуації, що є більшою за тебе, часто активізують механізми заміщення. Коли глибинні відчуття занепокоєння компенсуються зовнішніми атрибутами, володіння якими дарує ілюзію захищеності.

У своєму проєкті «logos thanatos» художник Дмитро Барзілович досліджує складні співзалежні стосунки людини та зброї, з анімізацією останньої. Виходячи у метаконтекст до накопиченого за останні століття потенціалу та звабливості зброї, художник препарує ці відносини з тяжінням людини до влади, жагою володіння над обставинами, навіть за умов примарності та тимчасовості цього контролю, та розглядає її лише як механізм та наслідки його застосування. Жертви ж обставин тут виглядають лише метеликами, що притягнуті цим світлом і стали паливом жертовного вогню.

Прийняття обставин, наслідків своїх дій та збереження людяності — набір мінімум у мінливі часи «апокаліпсису».

Репортаж від художника Антона Логова:
«Зараз переважно працюю у себе в майстерні. Теж у масці, бо використовую їдкі розчинники. Останню роботу присвятив сьогоднішній ситуації. Вона називається «Космос». Це така собі «чорна діра», через яку проглядається небо. Апокаліпсис, але з надією в кінці тунелю. Всім бажаю здоров'я і стійкості духу».

Виявляється, карантин може стати плідним часом для роботи над незавершеною серією. Я почала це «Відродження ручкою» три роки тому в Ірландії — і так і залишила «в столі». Схоже, прийшов його час.
Вже багато років кулькова ручка — один з моїх найулюбленіших медіа. Я міксую ручку з олійним живописом, пишу ручкою на полотні, шкірі й колінках. Нескінченно люблю щільне штрихування — для мене це метафора скріплення, зшивання розрізнених символів.

Вже другий рік художниця Маргарита Кисельова живе та працює в Китаї, у місті Ченду. Останні місяці вона ділиться своїми замальовками та спостереженнями за життям мегаполісу під час карантину.

Salford 1 — робота Спенсера Туніка, яка сьогодні набуває іншого сенсу. З критики відчуженості вона перетворюється на інструкцію з дотримання соціальної дистанції — нові реалії сьогодення.

Спенсер Тунік — американський фотограф, відомий завдяки своїм світлинам із великою кількістю оголених людей, учасників організованих фотографом флешмобів та живих інсталяцій. Наймасштабніша акція відбулася у Мехіко у 2007 році, коли Туніку вдалося зібрати 18000 людей.

Дякуємо Спенсеру Туніку за участь і дозвіл на публікацію його роботи. Сторінка художника

Наташа Стешенко про неочікувано з'явившийся простір для сенсу:
«Краса на межі, її не так легко побачити й вирізнити. Проте якщо ти зробив це раз — ти в полоні.
Стара назва мого проєкту — "Без перспективи". Не тільки тому, що зображення побудовані без перспективи, а й тому, що перспектива такої краси одна — бути непоміченою людським оком. Намагаючись встигнути все, ми часто не помічаємо того, що відбувається навкруги».

Початок карантину прийшовся на кінцеву, та найбільш інтенсивну фазу роботи над скульптурою «Атлет». Плетена фігура чоловіка, що біжить, розміром 210*150*110 см народжувалась у майстерні близька 5 місяців. Та емоційне значення цієї роботи для авторки Анни Надуди вимірюється більшим... Адже рідний дядько художниці — Олександр Надуда, відомий радянський спортсмен легкоатлет — спринтер, переможець всесоюзних та міжнародних змагань. Захоплення його силою, витривалістю та внутрішньою свободою з дитинства створило власного супергероя та дало натхнення. А рефлексія болю професійних травм, що неминучі у реальному спорті, дали стійкість та силу для довгої роботи. Скульптури зі сталевого дроту — пристрасть Анни вже більше 10 років.

«Віднаходячи власним досвідом цю техніку, я раз за разом вдосконалювала певні аспекти естетики та змінювала власні правила...То є шлях. Шляхи ж проходження кожної із ліній металевого дроту через форму скульптури, що є оболонкою чи коконом, є предметом найбільшого технічного інтересу для мене. І те, як саме "проростали" лінії "Атлета", було справжнім провидінням та випробовуванням водночас. Так що усамітненність карантину стала у нагоді», – коментує Анна.

Авторка називає власну техніку плетіння з дроту «Просторовою Графікою», що пояснює скульптурний та графічний бекграунди художниці, та її схильність до site-specific інсталяції.

Андрій Сидоренко про нові «космічні» реалії та тонке відчуття часу:
«У мене нема мізофобії, але в умовах карантину починаєш краще розуміти людей, які панічно бояться будь-якої інфекції. Я б на їх місці сьогодні замовив собі захисний костюм як у Джуда Лоу з фільму «Зараження» або, на крайній випадок, щось схоже на герметичний скафандр для польотів на Місяць. Тому що вже зараз звичайний похід у магазин нагадує вихід у відкритий космос. Дихаєш у маску і думаєш, як швидше повернутись на базу без зайвої шкоди для особистої безпеки.
В мене і раніше траплялись апокаліптичні фантазії щодо майбутнього, але я не міг уявити, що деякі мої роботи раптом виявляться пророчими. Особливо це стосується картини "Помилкова реплікація" 2018. Містика це чи ні — я не знаю, але я помітив, що це вже якась світова тенденція. Саме художники, режисери та письменники сьогодні найчастіше передбачають майбутнє».

Художник Гамлет Зіньківський продовжує свою роботу і несе усім нам звістку… Влучні спостереження, які не потребують додаткових коментарів.

Баграт Аразян про глобальну гру у нарди та відчуття втрати:
«Нарди» — інтермедіальна інтерактивна інсталяція. Центральним елементом проєкту є збільшене поле для гри у нарди, на якому черепками-словами відвідувачі грають у нарди. Слова на черепках одного кольору виявляються логічними операторами, а іншого — поетичними образами. Ведеться гра, постійно створюючи нові смисли...
Нарди — одна з небагатьох ігор, в якій замість того, щоб захоплювати чужі позиції або фігури, гравець відмовляється від усього свого, втрачаючи все і залишаючись ні з чим. І той, хто доходить до цієї порожнечі і самотності — виграє...
Для даної онлайн-виставки я хочу показати два фрагмента цього проєкту.
Сьогоднішня ситуація у світі така, що ми всі перебуваємо у постійній небезпеці. Небезпеці втрат. Втрат себе. Втрат інших, близьких. Але як би події, відстані або ми самі не розкидали один одного в різні боки, самоізолювавшись — найважливіше — завжди повертатися. І бути там, де Будинок, і де нас чекають.
(Присвячується О.Д.)

Роздуми художниці Ксенії Оксінь про віру як внутрішній стрижень та опору в часи турбулентності:
«Ми знаходимося на межі значних змін. І той, хто вчасно це усвідомить, стане "людиною майбутнього". Ми потребуємо незламного відчуття віри. Я маю на увазі не релігію чи церкву, а елемент свідомості на ряду з волею, знаннями та емоціями. Саме віра наділяє змістом людські вчинки.
Скільки разів ви відчували безпомічність побороти абсурд цього світу?
Проте карантин відправив нас на дистанційку — читати новини й потроху з'їжджати з глузду у своїх затишних комірках. Вектори уваги змінилися, і багато що втратило свою актуальність.
З'явилось питання адаптації до нових умов. Адже неможливо поставити світ на паузу без удару по економіці персональній та глобальній. У скрутний період, коли людські потреби відкочуються до рівня базових, як-от безпека життя, забезпечення себе та своєї сім'ї, я вірю, що мистецтво і культура стають емоційним і моральним буфером.
Бережіть себе».

Ця робота є своєрідним нагадуванням, що сьогодні всі ми мислячі істоти, а вже завтра — лише частина неживого пейзажу. Людство необачно прагне відокремити себе від природи, забуваючи про баланс, і про те, що цей баланс рано чи пізно буде безжально відновлений.

Перебуваючи у самоізоляції під час карантину, художниця Марго Рєзнік створює мультфільми, використовуючи образи зі своїх перформансів:
«Думаю, що обмежені засоби теж можуть бути корисні й давати цікавий результат. Давно хотіла почати малювати упороті мульти. Тож, дано — усе, що є під рукою, фш, прем'єр, моя неповторна акторська майстерність озвучення, поганий диктофон на телефоні та певна кількість вільного часу. У всіх ролях теж я, якщо вже ізоляція, то гуляти так гуляти. Вирішила перевірити, що з цього вийде».

Світ охопила хвиля флешмобів з відтворення відомих творів мистецтва. В Україні таку ініціативу першими запустили PinchukArtCentre разом із мистецтвознавцем Костянтином Дорошенком. Анастасія Бондаренко, керівниця проєктів Українського Дому, теж долучилася до всесвітньої акції та втілила образи з робіт Яна Вермера «Дівчина з перлинною сережкою» та Joven decadente Рамона Касаса:

«Картину Яна Вермера "Дівчина з перлинною сережкою" я поставила собі на заставку телефону у лютому. На другий тиждень споглядання заставки я зрозуміла, що хочу повторити цей образ. У ту суботу, в яку я запланувала поїхати на секонд-хенд з подругою, щоб подивитися реквізит для репліки, вже третій день як тривав карантин. Поїздка скасувалася, а моє бажання — ні. Перебуваючи вдома, я зрозуміла: усе, що мене оточує водночас є тим, чим воно є, і тим, чим воно може стати. Карантин — обмеження, і умови обмежених ресурсів провокують уяву. Як коли у холодильнику залишаються непоєднувані продукти, і ти випадково придумуєш свій найсмачніший рецепт, я збираю свої репліки з деталей, що ніколи б не мали опинитися в одному місці. Як і більшість з нас не мали б опинитися на такий довгий час вдома. Але ми тут, і це також може бути на нашу користь».

Даша Подольцева та Олена Орап у своєму проєкті «Серія ____» працюють з естетикою банального, повсякденного, подекуди навіть потворного — з образами, які ми бачимо щодня, і які вже давно перестали помічати та сприймати.
Один з таких образів набув сьогодні особливої актуальності — це «панельки», як ми називаємо типові багатоповерхівки, як головні герої урбаністичного пейзажу, який усі ми розглядаємо з вікна, перебуваючи на карантині. Нескінченні «панельки» серій КТ, БПС — незалежно від району, стали нашим об'єднавчим символом сидіння вдома...

Є образи і культурні коди, які, напевно, зрозумілі всім мешканцям Східної Європи. Спільна історична пам'ять, хоча і з певними віхами різночитання.
У своїх роботах, шукаючи «чесні» художні засоби і образи, щоб показати Польщу такою, якою вона є, художниця Alicja Biała говорить про важливість пам'яті минулого для можливості розуміння сьогодення.

Художниця Вікторія Лихольот у своєму проєкті 593 об'єкта>, пропонує подумати про ті простори, в яких зімкнулося життя людей в умовах самоізоляції.
Це фотографії квартир, які виставлені власниками на онлайн-платформах з продажу вторинного житла. Це старі квартири, інтер'єри яких залишилися з часів Радянського Союзу. Без ремонту, без оновлення, зміни відбувалися тільки в сторону старіння і захаращення. Разом з тим ці квартири — своєрідна ілюстрація епохи. Інтер'єри цих квартир і то, як вони зображені, виглядають водночас потворно і мило.

У своїй творчості азіатсько-американська скульпторка Stephanie H. Shih підкреслює важливість їжі у нашому житті не тільки як «палива» для функціонування організму, але і як засобу самоідентифікації та єдності.
Ще у її дитинстві китайсько-тайванським батькам вдалося передати любов до домашньої кулінарії свої дочці, яку художниця трансформувала у творчість, у свої скульптурні мистецькі проєкти.
Їжа — як ностальгія, як прояв турботи, як острівець безпеки.

Відеоробота Марії Прошковської, яка була відзнята під час перебування на резиденції Biruchiy на території заповідника Бирючий острів:
«Незважаючи ні на що природа продовжує створювати зміст існування. Вона не втомлюється, не здається, не піддається смутку. Інколи вона страждає, але невпинно коло за колом відтворюється і надихає. Сезони змінюються: квіти в'януть, степ засинає, вітер руйнує малюнок на піску, який сам й створив. Але в один момент крила надії знову розправляються і все оживає знову, як оживає і віра в те, що найтемніший час нас очікує перед самим світанком. Хто ми, люди, в цьому колі смерті і життя? Та що ми залишимо по собі? Можливо, це будуть лише сліди на піску, які зруйнує вітер?»

Фотограф Олена Гром створює проєкт у форматі in progress:
«Ця серія фотографій поки не має назви. Це моя маленька подорож, і поки що я не знаю, як вона закінчиться. Просто спостерігаю за світом і реагую.
Не хочу розповідати про що ці роботи, або що хотіла сказати, у фотографіях всі мої приховані послання. В них я розповідаю історію за допомогою символів і маркерів, стереотипів. Десь це сарказм або гумор, але частіше про наболіле».
Слідкувати за проєкт ви можете на Facebook-сторінці авторки.

Художник Іван Михайлов про наш новий дивний час, головним героєм якого не дуже й хочеться бути:

«Нині під час прогулянки не покидає відчуття того, що ти знаходишся в декораціях якогось дивного кіно, що за хвилину почуєш: "Стоп, знято" – і все повернеться як було. Звичні інтер'єри та міські пейзажи сьогодні набувають нових зловісно-філософських сенсів. Сюжет без людини. Предмет, як символ.
Зйомка ще продовжується...»

Київ, Україна, 2020

Це своєрідна інтерпретація інтерсуб'єктивної реальності. Те, як кожен по-різному, але про одне і те саме відчуває ті або інші події.

Кожна людина переосмислює, що найцінніше для неї зараз. В якому напрямку вона буде рухатися далі, тому що зараз відбувається системна робота над собою і всі ми стаємо набагато сильніше, ніж були раніше.
Це відбувається завдяки кризам і катастрофам.

Художниця Анна Легенька продовжує уявні подорожі вже у digital-форматі, використовуючи свої фото та Instagram emoji та gif.

Одна з тем, до якої часто повертається у своїй творчості художниця Ірина Озаринська — це тема черг.
Отакий вигляд наразі мають черги XXI століття.

Мультимедійний проєкт «Утроба» був створений художницею Оленою Гром у 2018 році на прифронтовій території Донбасу:

Довгий час люди були змушені жити в укриттях, підвалах і навіть шахтах. Вони організовували свій спосіб життя в повній ізоляції.

Певною мірою фотографії можуть здатися сюрреалістичними, однак для героїв проєкту це цілком реалістичне сприйняття повсякденному житті: «Стріляли. Ми були в будинку, спустилися в підвал. В іншому ми, схоже, такі ж, як усі: ми живемо, виживаємо», – розповідає одна з героїнь.

В реаліях теперішнього часу проєкт набув нового звучання. Весь світ кричить: «Рятуйся хто як може!» Йде війна з невидимим ворогом і фактично весь цивілізований світ знаходиться у військовому положенні. Смертельний вірус занурив світ в нову реальність із закритими кордонами, самоізоляції та постійним відчуття небезпеки.

Мультимедійний проєкт Олени Гром «Утроба» складається з фотографій та відео, яке ви можете подивитися за посиланням https://youtu.be/pZMscOZ5Q-M

Примарні пейзажи, ніби сновидіння, які клубочяться та тануть вранці, лишаючи на згадку окремі сцени, відбитки відчуттів…
Бували ви там насправді, є десь це місце чи воно лише вигадка, і чи має це насправді значення?

Усе більше з'являється «сліпих зон» у планах та думках щодо майбутнього. Когось це звільняє від тягаря вже неактуальних цілей, когось занурює у смуток. Та врешті-решт життя тече.

Проєкт «Межа видимості» Олега Дімова продовжує роздуми художника про ізоляцію та розмежованість. Та, на відміну від його попереднього проєкту Portrait, тут людина виключена з кадру, опиняючись за межею, втрачаючи головні ролі, та все ж таки, вона ще мається на увазі, згадується по шмату зім'ятої тканини.
Ми бачимо пустинні пейзажі, зафіксовані ніби відстороненим поглядом, без оцінки та без зайвих деталей — чітко вивірені та кадровані. Та це не холодна естетика, дистанційована від глядача — складки матерії мимоволі апелюють до попереднього візуально досвіду, і око охоче мандрує по пікселях зображення у пошуках істини, у пошуках відповідей.

Олег Дімов — лауреат спеціальної премії «МУХі 2017». Митець вперше представляв свою серію робіт Portrait на персональному проєкті у Shcherbenko Art Centre у 2019 році.

Відеоробота Валерія Ведути про нове розуміння цінності близькості, дотиків. І разом з тим — страхів та соціальної недовіри, з якими ще тільки доведеться зіткнутися усім нам і знайти свої, прийнятті форми взаємодії з оточенням: «Хотілося показати, що після карантину — дотик та тілесний контакт матиме набагато більше та інтимніше значення».

Фотограф Валерій Ведута живе та працює в Києві. Публікувався у Vogue UA, L'Officiel Online Ukraine, Harper's Bazaar Ukraine.

Валерій Ведута веде хроніку самоізоляції своєї родини, документуючи нові умови роботи та життя на фоні видів з вікна, як порталу в інший далекий світ. Серія «Вікно», такий собі омаж фотографа на «Вид з вікна в Ле Гра» Жозефа Нісефора Ньєпса. Це геліогравюра, яка вважається першою у світі фотокарткою, знятою з натури.

Самоізоляція художника Нікіти Кравцова проходить на півдні Франції в містечку Саль-ла-Сурс, де він розпочав нову серію живопису, ідея якої — документальний відлік часу через липучки для мух.

«Собака з рожевою лапою» — графічна анімація від художниці Марго Рєзнік, з розміреним неспішним ритмом та медитативними роздумами про «іншого», про грані та можливості власного «я».

Enjoy!

Незважаючи ні на що і за будь-яких обставин — художники йдуть у свої майстерні.
Художниця Поліна Вербицька створює гіперреалістичні скульптури та підіймає у своїй творчості питання сприйняття тілесності як такої, меж допустимого та бар'єрів проявлення інакшості в суспільстві.

Художник Антон Логов у пошуках світла:
«Останнім часом вивчаю тіні на спустілих карантинних вулицях Києва. Цікава складається ситуація... Вірус нібито невидимий для ока, але ми знаємо, що він існує десь поруч із нами. Це наштовхнуло мене на створення нової серії робіт. Зіставлення кольору і нейтральності, світла і тьми, неба і землі, страху перед хворобою і життєвих радощів.
Природу не зупинити. Весна буяє і квітне. Сонце сяє на стінах…»

Ілюстрації Каріни Софіт створені через скло вікна, об'єктиву, машини:
«Коли звичні речі на самоізоляції стають дорогоцінним матеріалом натхнення та споглядання: монотонні типові дії сусідів у будинку напроти, ріки дощу через лобове скло і нетиповий вигляд знайомих пейзажів відзнятий зверху від початку карантину, коли лежав сніг, і через 1,5 місяців, коли вже відцвітають дерева».

Вимушене перебування в помешканні тривалий час в умовах карантину неймовірно зближує і загострено зосереджує увагу на тому, що оточує. Так і квіти на підвіконні за фіранкою ніби всотують твій настрій, наділяючись людськими почуттями. Здається, ще трохи — тонка грань зникне, і це зближення об'єднає не лише чуттєво, але й фізично. Таким, яскраво зрозумілим тепер стає стан персонажу твору Франца Кафки «Перевтілення». В умовах примусового заточення, немов з середини рослини відчуваєш усе безсилля змінити ситуацію. І не такою вже милою, затишною, домашньою тепер прочитується тема квітів на підвіконні. В усякому разі до чергової зміни настроїв.

Нові «фільтри» у сприйнятті буденного…

Наші домівки стали для нас не тільки місцем для відпочинку, а також місцем всіх наших сфер життя. Отримавши можливість бути дома, виникла ідея — створити артоб'єкт з місця там, де ти знаходишся, домашню резиденцію в умовах карантину і про карантин.

Ця інсталяція розташована у спальному районі міста Київ, поруч нема ні галерей, ні музеїв. Цією роботою я ніби роблю ін'єкцію мистецького твору на тілі цього району. Мій балкон перетворюється на мистецький осередок культурного життя онлайн, водночас працює як приватна галерея. На балконі вітражі зі стрічки створюють відчуття, ніби це маленький храм для заспокоєння і медитації, це візуальна аптека для зміцнення духу від лячних інформаційних потоків. У вечірній та нічний час балкон перетворюється на лайтбокс.

Світло, що світиться вночі — це моє повідомлення що «є надія», те, що ми вдома при вимушеній необхідності — це наш захист від вірусу, це також надія тих, хто захворів і зможе одужати, а медики знаходяться у ще більшій небезпеці захворіти, і ми вдячні за їх роботу в порятунку життів. Це світло — це надія на здоров'я. Це робота, що триває вдень і вночі у пошуках вакцини.

Червоно-біла загороджувальна стрічка — один із тих підручних матеріалів, який використовують для обмеження, загородження територій. Так само, як вона не захищає від проникнення, так і ми всі потенційно незахищені від можливості зараження вірусом. Збираючи стрічку одну до одної й комбінуючи можна створити графічний орнамент. З початку 2020 року поява вірусу COVID-19 у Китаї, що став пандемією по всьому світі, змінила звичні умови та моделі людської поведінки, ми стали уважніше ставитися до гігієни, навчилися носити маски. Початок карантину в Україні припав на березень і продовжується у квітні, кількість заражених щодня зростає. За цей час по всій країні були введені обмеження: зупинилася залізниця, транспортне сполучення; закрили торгові центри, були скасовані розважальні заходи та фестивалі. Цей балкон — приклад того, що мистецтво і культура можуть творитися у нових умовах карантину.

Художник Борис Кашапов про трансформацію наших цінностей:
«На цю серію пейзажів мене надихнула відсутність можливості відчуття пейзажу. Я малюю їх з дому, по знайденим уривкам спогадів.
Що мене тут цікавить, — що набуває цінності саме те, що ми втрачаємо, і пошуки в цьому "чомусь" знеціненому "пеніциліну"».

Про людину, оточення, про дію, течію думок та нездоланність самотності, не тільки сьогодні, а в принципі. Художник Дмитро Красний невтомно з дрібних деталей збирає історії життя, нескінченна праця.

«Це таке підглядання-милування вікнами багатоквартирної багатоповерхівки з "вікна у двір" (як у фільмі Хічкока). Використовую як основу для живопису темперою дуже профанний будівельний матеріал, що римується з матеріалом, з якого зроблені сучасні новобудови. Наразі знаходжу різні сенси у цих видимих фрагментах чужого життя».

Художниця Марічка Юрчак про своє життя під час карантину та нову серію робіт:
«На час карантину всі мої культурні проєкти поставлені на паузу, і це стало благодатним часом для творчості. Єдина проблема — складніше добувати матеріали для роботи. А от з ідеями та сюжетами жодних труднощів — їх дуже багато буквально навколо.
Виявляється, для натхнення не обов'язкові далекі подорожі, ізоляція — це ще та мандрівка усередину себе.
Я люблю повторювати, що справжню історію пишуть не історики, а художники.
І мені хочеться закарбувати цю унікальну, але я сподіваюся, коротку, епоху на полотні. Вибір медіа, нетипового для мене, — полотно, олія, підкреслює монументальність моменту. Я пишу з іронією те, що мене оточує».

Марічка Юрчак — молода художниця з Тернополя, кандидат історичних наук, культурна менеджерка, викладачка історії мистецтва ІT Step academy.

Карантин кардинально не змінив ритм життя художників, як і завжди, більшість часу вони проводять у майстернях, працюючи над ідеями та їх втіленням, чого не скажеш про тематику. Нові дивні турбулентні часи принесли свої сюжети...

Як завершальна публікація проєкту — робота художника Юрія Денисенкова, який і надихнув команду Українського Дому на створення онлайн-виставки «У нас всі вдома». Це робота «ПОВЕРНЕННЯ», зворушлива та сповнена передчуття закінчення карантину.

Так і буде.